Храм поезії (🖤)

🌊 ☁️ ***

«я, [лише ще один чорний крук], урочисто присягаю на вірність [своїй абсолютно невидатній чорноті], і посрібленій клітці, що висить під хмарою номер тридцять три, відкидаючи тінь на квадрат [усіма ненависного моря] А5»

оголошую владою, наданою кривому перу: усі риби, що живуть під водою, між каменів, мають [пізно чи рано] зустріти гарпун як кару за непокору всім, хто каркає. ніхто не йде з площі! причина нехитра – хвилі гучно б'ються о скелі і підбурюють деякі крихти [народу] спочатку разово, а потім уже системно чинити самовільний заборонений роздум. хто би скільки біля моря не прожив, та як би не кривили клюви ми, невгамовний синьоокий пасажир на полиці знизу очі муляє. бо ми сидимо смирно й тихо – крук на круці, в небі, сповненім ґратоподібних конструкцій. хмари мають бути рівнобедрені, стійкі, похмурі, і бажано сталеві. так було нашим стокрилим богом велено – і тому ми їх оздоблюємо вогняними перлами. щоби, коли море повернеться передом, підпалити неслухняні кучеряві гребені, немов сухостій. і от тоді ти, всевишній, веди нас під товщу води, де здіймається дим, і одразу береться кіркою, де маленькі рибки від зорі до зорі дують ротиками нафтові пузирі, впевнено і стрімко. ми принесемо в їхні калюжі вирій, хай подивляться на світло нашої віри, щоби плавали шеренгами й завжди рівно. за смарагдові мрії! ну ж бо, воду риймо! а як жителі моря звикнуть до нових сусідів, лишимося поміж них посланцями кращого світу, клювами розриємо кожну дірку – чорне небо вдень краще видно без вікон. чорне небо краще видно без їхніх ікон, за новий світ треба ставити все на кон. - диви, там-то вельми необачна риба-кит думає, що можна і у щось своє вірити. думає, що раз живе не в кам'яних стінах, зможе по своїй хаті походжати постійно. чи хто зна, що вона ще там собі надумує, летимо до неї чорними крилатими кулями! там, де було море, нехай буде тепер земля. погорілі хвилі залишають квадрат А5. рибі буде краще під небом і зовсім без тла, хай стоїть на пам'ять тут воронячий стяг. - біле тіло лежить на руїнах за морем, притихле, побите, і майже заморене, та за пару хвилин до зневоднення випускає на волю сталь. має риба тягнутися до води, так нахабно, як до неї злітали ворони. хвиля їй тепер, мов поводир, нині наново ростити крону дому. нехай круки кидають в море недопалки, цмалять і струшують попіл на голову, втішно регочуть, а як прийдуть до тями, повикльовують одне одному очі, бо вона дотягнеться. - писано чорнильними фарбами незграбною лівою лапою ким би не був автор яким би не був шар пилу виголошую в ім'я Риби #вірші

суто робочий харасмент :) не плач і не квапся. якщо йдеш від мене, то йди помірковано. я все одно повернуся останньою краплею/крапкою квартального звіту, в якому наставили ком. а ком почуттів розростається. повільно, постійно. настільки великий — ось-ось доторкнуся пучками пальців, зберу все у клубок і висмикну з-під ребер! тоді він точно когось із нас задушить… можливо, навіть тебе. або звʼяжу мʼякенький плед — застелити твою затишну клітку в клітинці таблички екселю. нумо, пташечко, не дрижи. твоя вразливість — твій щит. стрибай собі жердинками карʼєрної драбинки. все добре. доки доки відсутні похибки у твоїх формулах, а ти у формі. тільки стеж за довжиною спідниці, ми маємо берегти твоє ніжне тіло. лише під моїм крилом ти зможеш розправити власні — аби недостатньо широко, щоб полетіти. захочеш піти — підставлю ногу, зате ніжно зловлю, турботливо обійму за шию — і що, що подібно гароті? корпоративна культура ковтає своїх недолугих дітей, а вони і не проти. то що ти, хочеш піти? закинь! здається, в бухгалтерії все переплутали, і хорошим дівчаткам дістануться різочки, а погані отримають премію. колись підеш до якогось мартина, а я попиватиму ремі… а поки не плач. @poetkapilotka #квазар

сніг на голову Скринінг До Роскілле, здається, хвиля... Ухвалюю миттю рішення, за яке похвалять брати – не бранці – отже, видимі. Згодом, колись, посидимо, послухаємо доброго року, доброго рому вип'ємо, колись, року божого невизначеного. Змінними на землю – перезарядка. Новий людиноприпас припасовується до зброї. Збоїть. Бог киває несхвально, береться асистувати, сортує набої. Далі роба, що робить прозорим. Полонені за полем зору. І стаєшся об'єктом без самости... Волосся не росте після смерті, але й так патлатий – отут і хіпую. Роскілер розстріляв мої мрії про Роскілле.

он місяць іде круговидом боління і срібла ворушить губами — й усе промовляє на осінь скотився ліхтар з його лоба останньою бростю і кусником хлібним це він догоряє смаглявий за крок до появи   і він танцюватиме вдома у чорній сорочці за ким його голос отак заломився й здичавів — жалó в кровотоці і змеркла вода його ока — пора відцвітання у всього свій задум — голки за тканиною тіла я би тебе обійняв коли був би сміливим місяцесяйний мій і снився би й снив — і просив би такої уяви аби на щодень витинати із власної плоті тобі у годину польоту і в миті скорботній солоного й ніжного слова маленький кораблик

Відштовхнувшись від сонця, зриваюсь розпеченим колом, Пропускаю крізь себе мільярди життів та смертей, Повстаю з попелища облич намальовано-кволих, Загартований спалахом зір, що здобув Прометей. Відштовхнувшись від сонця кометою – першим драконом, Повертаюсь в минуле, де мужність – найвища із рис,  Де троянська стріла, серед тисяч ворожих навколо, Повінчала навіки імення: Ахілл і Паріс. Відштовхнувшись від сонця, Гераклом крокую на розстань, Загорнувши повір'я і віру у справжню мету, Може дійсних героїв достатньо запрошував простір, Непомітно на стежку "життя" теслярем заверну. Відштовхнувшись від сонця, край неба тримаю Атлантом, І біжу по воді, щоб дістатись до твого човна. Ні химери, ні змії, що потайки лізуть під лати, Не проникнуть у серце – його зберігає Одна. 12.05.2024, ЮІ

В моїй юності був цікавий додаток ask.me . Де можна було ставити анонімні питання. І ось я побачив на одному прикольному каналі, що і в ТГ можна залишати анонімні питання і протестував) Питання надходить просто в закритий чатик і відповідь залітає в ПП власнику питання. Створив і собі, щоб згадати молодість і подивитися на те, як хтось перший анонімно пошле мене на х.. ) Можемо погратися. Обіцяю, послати вас у відповідь 🩶 Посилання для анонімного повідомлення: Запитати OleXandra Якщо посилання не працює, то значить я працюю над тим, щоб це змінити) Перший досвід роботи з ботами) Він тепер у мене адміністратор. Тому, якщо хтось видалить канал,то це бот, а не я) (До речі, якщо все працює нормально, то для анонімних поетичних конкурсів це може бути цікавим досвідом) Тоді вірші точно будуть приходити анонімно до організаторів. Якщо це буде принциповим) Але це так, думки на каналі )

Друзі, як ви? Сьогодні команда Аканту провела ніч в укритті, а Єгору вибило вікна в квартирі. Зараз відомо про 19 загиблих у Києві, завтра (29.08) оголошено день жалоби, всі розважальні заходи скасовані. Ми запланували івент, який багато хто з вас чекав, на 29.08. Ми знайшли цікаву локацію і покликати класних авторів. Але, насправді, нашою головною мотивацією зробити Акант саме зараз було те, що Льоша Карич — один з акантівської четвірки і військовий СБС — нарешті приїхав у відпустку, і неясно, коли ще нам випаде нагода зробити подію повним складом. Ми не можемо дозволити йобаній русні забрати у нас і цю можливість. Тому завтра Акант відбудеться з такими змінами: 1. Замість поетичного двіжа, основним фокусом буде підтримка Збройних сил України — збір на те, щоби русні ставало все менше і менше 2. Почнемо з хвилини мовчання за загиблими від руки росії 3. Вхід буде вільний, мінімальна вартість квиточка скасовується — нехай усі, кому поезія допомагає триматися, зможуть знайти цю підтримку Бережіть себе

Запрошую вас на події цього тижня, де я буду, і розповідаю про віршожурнали: 1. Презентація літературного журналу "Так ніхто не писав" у Києві! У журналі буде мій текст. ⏰ неділя, 31 серпня о 17:00 🗺 Українсько-данський молодіжний дім (вул Володимирська, 5-Б) Обов'язкова реєстрація: https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSeVZZDvDwb-UsKQkGyM1XlTucHO_ZcMMk4EamR9tLdFerhGSQ/viewform 2. Акант, там крутезний лайнап ⏰ п’ятниця, 29 серпня, 18:30. 🗺 «Анжела. Культурний бар» (Мала Житомирська, 15, вхід в арку). Вхід: донат від 200 грн. 3. На жаль, не змогла бути на презентації журналу Легіт, де теж опублікували мій вірш, а також багато знайомих прекрасних авторів. Отримала примірник і я у захваті. Естетика журналу на рівні космосу. Замовити можна тут: https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSf3HK022-Q120HbQ1AaV5Cgyp7i-m4rOTOECJRjFdsQ3VHcTg/viewform 4. Олена подарувала мені 4-ий випуск журналу Пнябзик, і я потішилася віршами "наших" і концептом. Вже знаю, що мене опублікують у 5-му випуску Пнябзика, чекаю☺️

Є серед моря острів. А море навколо бурхливе, лизькає острів постійно хижими хитрими хвилями. На тому острові коло, коло з наших сестер. Всі вони в'яжуть ковдру, кожна зі свого боку, але усі спільну, одну. Жінки співають і в'яжуть, з пальців спадають зорі, з долонь проростають квіти, кожна вплітає світло, світло своєї душі. Кожна з них може встати, кожна може піти без осуду і ганьби. Повернення кожної — радість! Сплітають волосся і руки, зшивають спідниці та рукави у спільне суцільне коло, щоб разом плелося легше, щоб разом стоялося тривко. Щоб разом жилося міцніше і спокійніше спалося в обіймах надійної ковдри, яку в'яжуть усі разом. Жінки одягнені в сукні і ділові костюми. Спортивне, гламурне і бохо. Тюрбани, дреди та коси, суворе каре і пучок. Хвилясті пасма і рівні. Всі різні. І всі вони в'яжуть ковдру, ковдру одну на всіх, ковдру, що грітиме кожну. Вплітають у клаптики досвід. Шматок, що зв'язала одна, стане в пригоді іншій, бо кожній потрібна ковдра, ковдра, що гріє у холод, ковдра, яка сховає від спеки та від дощу. Підтримає, втішить, дасть сили. Ковдра — великий батут, спіймає під час падіння. Пружно і ніжно підхопить, дасть імпульс, щоб відштовхнутися, а потім злетіти у небо. Крила підтримки — потреба кожної із сестер. Ковдра — це сила сестринства, сплетіння із ніжності і прийняття. Тендітні та разом сильні — канати плетуть із ниток, і кожна із них важлива. Ковдра — це сила сестринства і сяйво, яке переходить від жінки до жінки, допоки стоїть цей світ. @lysychkazlisu #іляна_лисиця

*** Я й далі всюди бачу твої кольори. Чую як на вулицях наші жінки говорять з дітьми Новою мовою. Чужою. Вчусь писати вірші Новою мовою. Своєю. Але у світу цього свої закони. Тепер діти твої знають мінімум три мови: Свою - Рідну Нову - Їхню І мову ворога. Хто знав що бути поліглотом в наш час так боляче й дорого. Знаєш, на твій день народження я ніколи не палила свічки. А наступного року свічок би було тридцять три. І на тридцятий твій рік ми в тривожному дивному сні Прокинулись. Від гармат. Ранок вийшов не добрий, Може наступний буде кращим. А зараз бери рюкзак, дітей, щось на удачу І в поїзд. Харків - вагон - Невідомість. Пройшло два роки. Цілую твої щоки в новому листі. Стабільна стає тимчасовість. Люблю. Цілую. Дякую за свідомість.

Сузір'ю суперників У сузір'ї суперників — Світочі, Їх не зміряти в люменах виключно, Та для кожного й оди не вистачить. Віншувати б вінками сонетними! Та прохаю завчасно пробачити — Некласичне плетіння квітчастими Оберемками фраз для сучасників. Хай ніхто не лишиться занедбаним! Перехресні стежки винахідливо Нас проводили батлостихією. Та і з хистом можливо тут схибити Під колючими сенсобагнетами. *** Заметіллю словесних метеликів, То жарких, як із вогнищ мартенівських, То таких, що пастелі устелюють, Її творча хода оторочена. То вона майоріє з морозником, То нуртує з вітрами загрозливо, Відмітаючи все заяложене, Не спиняється перед торосами. Часом крига підтекстів загострена. Хоч болючі питання виносяться, Мальовничо в шпилястому просторі Та іскриться говірок відродження. Волосінням любові-заземлення Стоси дум у поезіях з'єднані. Коли голо кругом або зелено, Самобутній доробок хай роститься! *** У сполуці моментного й вічного Віршелистя реальність увінчує. Проглядаються змішані вінчиком Еліксири тривоги і радості. Додаються у суміш прискіпливо Компоненти, що крони укріплюють. Щоб навскíс вибухової кіптяви, Шурхотіти легко і куражливо. Та ідеї незморено котяться, І морозними днями й спекотними. Накопичують хай mono котики, І скоріше "Молетиво" справдиться. Розчинилася сутичка в сутінках. Словосписи хоча не усунені: У фіналі ще (г)літерно супляться. Ми ж у сині картини загравної. *** Закарбуються миті й затемнені В об'єктиві естетки й майстерності. Неримовані барви не стерпляться, І довершено обрій лежатиме. Сьогодення, схвильоване місиво, У горнятках, війною потрісканих. І неначе кипить і під місяцем. Чи не привід погратися жанрами? Екзистенція, дещиця нутрощів. Рвуться стилем шаблони минулого. Відчуваю, що будуть тягнутися, Як до Нолана чи Параджанова. Проростають рядки ломикаменем У серця, емоційність зашкалює. Не народжені шквали ласкавими? Ними стійкість хай буде розжарена! 🌟🌟🌟 ❄️🙆🍒🌳🥶🙅 У сузір'ї суперників — Світочі. Заметіллю словесних метеликів, У сполуці моментного й вічного Закарбуються миті й затемнені. P.S. Серед Тари Пі, Немаксима та Зими нема не змогла обрати, кому написати присвяту. Тому вирішила всім #мтб, #фінал, #присвята

лихоліття краде час у тих, хто ще не встиг навчитися плакати? воно краде — не години, а дихання. краде момент, коли сльози ще не впали, коли світ тремтить у липкому повітрі, мов пил між балконів старих кварталів, і чекає, поки відчуєш його на руках. лихоліття лишає шрами — на наших тілах, на стінах, на розбитих дорогах. все, що проростає з землі, росте з болю: як бур’ян із тріщин асфальту, як трави, що рвуться крізь гарячий попіл, обпікаючи пальці, і тягнеться до світла, яке ще не згасло. повітря насичене запахом тліну й згорілого текстилю, звук пустих квартир луною відгукується у грудях. лихоліття — простір, що тремтить між нами й світом, як тріщина у старій стіні, що не може загоїтися. кожен вибух, кожен подих залишається в повітрі, і чекає, поки наші сльози його нарешті віднайдуть. @tuneitcaetissa

оленяча повня шал жене уперед не питає ніхто куди до води чи у поле чи в ліс чи до прірви я міцний немов ясеновий спис я поцілю у серце липня і розкрою його надвоє споловинений вкаже мені на точний час коли відростають роги у самотніх північних снів щоб я міг далі бігти по насту за обрій до твого теплого спіненого берега де новий ранок засурмить у мій ріг сповіщаючи про початок втишення та спокою

що в тебе над головою? птахів сліди, голосні та приголосні, не німб, а ямб. ти такий красивий, сміливий і молодий, іще теж називаєш господа на ім’я. а ось ти уже біжиш за високий смог, за далеку правду, фальшивий спів. бо раптом відчув, що не станеш богом чи хоча б — напів. і тому я тебе несу на своєму горбі, у хребті несу, а тебе нічого не радує, бо тебе нема. та якщо я сестриць вигадала собі, то й тебе — змогла би. Ірина Сажинська #ірина_сажинська

На площі біля моря Варять каву і розливають пиво Ранок Три старші пані Лають політиків, Заїдають лайку морозивом Розбивається чашка - Її штовхнув хлопчисько (Здається, навмисне) Чоловічі пальці Пестять гостре коліно Цілком фатальної жінки За темними окулярами не видно Її очей Троє підлітків нудяться (Бірюзове волосся, Жовте волосся, Біло-срібне волосся) Обвітрені, Замучені похміллям байкери П'ють по три еспресо, Але не допомагає Чоловік, який красиво старішає У цьому середземноморському кліматі, Тримає в лівій руці газету (Правої в нього давно нема) І дивиться чи то на горизонт, Чи то на далекі гори Він просто вдихає І видихає, І вдихає, І видихає "Таки досить довга перерва між війнами, - Думає він. - Досить-таки довга перерва між війнами" Вдихає, І видихає #марина_пономаренко

втрачай мене помалу отак, як вмієш з кожним не сказаним словом із кожною не надісланою посмішкою і «доброго ранку» із кожним «не сьогодні» втрачай мене мовчки втрачай, як океан відпускає своїх мешканців розкидає їх своїми хвилями на розпечений пісок і вони тануть або довго і спустошено палають під пекельним сонцем за крок до своєї солоної мрії і зневірливо отак вмирають а він споглядає мовчки втрачай, як непотріб, як річ брендову, хоч і не нову але доступну і наче таку бажану яку взяв і носиш на тремпелі з собою по залу в секонді, а в підсумку повертаєш на місце і йдеш мовчки втрачай всі миті зі мною, від яких відмовляєшся від погляду… голосу… доторків від оголеного силуету на твоєму ліжку… балконі… в телефоні… втрачай свідомо і зараз як вмієш мовчки © ольга ритик #вірш #текст #думки

До всього звикаєш: чи вітер, чи дощ, може спека, Думки, що заснути вночі не дають, дзвін глухий порожнеч, Хвороби чужі, крики чайок, дороги далекі, Бездушність чиясь, чи тепло від сердець. Зживаєшся з тим, що повітря тріщить від напруги, Не можна додому, немає у ньому безпечних кутків. Із втомою – ноги гудуть, і зі зрадою друга – Дорожчими стали банкноти хрусткі. І миришся з горем, рахуючи втрати й до болю Стискаєш кулак, бо спинити не можеш ні смерч, ні сльоту. І вкотре картаєш себе: зарікався ж ніколи Не вірити в диво. І у чорноту. Приймаєш цей світ. Поступаєшся долі чи фарту. Зрізаєш зі шкіри рубці. Заспокоюєш пульс й супротив. За тридцять монет полонених здавали у рабство: Найкраще німі – лише тиск і дроти. Отак резонує в тобі на клітинному рівні Всепрощення й спрощення кіл на воді до похилих площин – Збудуєш консольні мости чи для злету трампліни. Епохи минають, щоб знов прорости. 09.06.2025 @olesya13r Вірш для півфіналу "Листя трави ІІ", тема "Час" #репа

++++ Навмисне пропущу кому після: щоб ти додала кому щоб ти вичитала. Навмисне розділю мініпаузу великою «..» щоб вислухати, щоб винести за дужки — «.». нашу вдавану близькість і відчути цю прірву ще більшою. «. ». І знову себе накручую... Змійка тягнеться, оголяючи зовнішні тенти. До першої зливи ми відкриємо тонкощі та рубці, що проповзуть краплями в тамбур до місць, у яких є ти. Убезпечити простір кілками. Підкопати під тебе, дізнатися глибше... вибрати місце, щоб заселитися. Подалі від схилу. та натягнути захисним шаром. Теми про які говорили вперше. На краєць м’якої землі втиснути гостре лезо, глибоко і надійно. Із кожним циклом цвітіння бузку все менше простору для запитань. Вдих. Видих. Винесу за дужки нагальне питання. Все, що насправді мені хотілося, бути з тобою. Навіть якщо для тенту немає кілків. Бути з тобою, попри труднощі, грози, чвакання ніг. Бути там, де є ти. Бо ти — це мій світ. Лиш щодень прірва між нами більшає. «. ». «. ». Злива триває... Злива розмила краплями прірву. Будеш зі мною? Запригуй в палатку, поки на тобі залишився клапоть сухого місця.

⠀                       Директору  Всесвіту                           від Людини,                           Планета Земля.                          Заява Прошу звільнити мене з посади Людини за власним бажанням, та надати мені форму, обов'язки, права та привілеї гетерогенної групи гетеротрофних організмів, а саме — Білих грибів. Бо я хочу прокидатися від поцілунків дощу та кутатися в теплу шубу з дубового листя. Хочу в обіймах вітру слухати, про що пліткуватимуть клен із дубом. Хочу бачити, як ворона приносить новини старій сосні від доньок і кілька голок, щоб відчула... Хочу кохати рудоволосу, примхливу, мати запах один на двох. Сльози від радості та щему,  омиватимуть мене щедро-щедро. Лий, осінь, ще! Мабуть, мати родину — це: разом зі стареньким  буркотливим біляком грітися на сонці, споглядати на малих, які засмагають від променів і вчаться рахувати хвоїнки ялинки, дихати одним  простором, спокоєм... Більше не самотнім спати, вкрившись мохом. А потім... хруснуть гілки під важкою ходою. Відріжуть ніжку! Шапку! Холодні пальці безживої верби підхоплять тільце. Люди. Я більше не хочу бути, як вони. 25.08.2024                              Підпис @herbariumxandra #ксандрик