Храм поезії (🖤)

Ярхагумба Непалу обпале листя збираю собі у жмені. Напитися снігом талим бажають душею шерпи. Травою сухою влітку ковтаю зі скелі шерех залишений чоботом гостя. Пнуся до сонця. Щедро помиє дощами тіло, кидаю його як жереб. Життя Thitaródes* цінне обірву. Скупа ця жертва проллється далеким світлом, надією, слабеньким жевром, заземленням стане. Білі палати голками ще раз увійдуть до вени. Рідні запла(чу/тя)ть. Немов пролита із жерла клітини хвороба била, вгризалася в тіло шершнем. Тканиною вкриєш кістку, стирчатиме вона. Шерстю зігрієш чужою свій череп. Стоятимеш в водах Стіксу, шукатимеш інший берег. Обійми мого міцелію тебе до життя повернуть. *Thitaródes-це рід метеликів в Непалі, личинки яких виступають господарем для ярхагумби. Віршатко з півфінвлу Віршометрії ❤️

Що таке «Гучне Мовчання»? Це коли на етері разом збираються 2 поетки з прізвищем Мовчан, але мовчати вони і близько не планують). Як ви уже зрозуміли, я завітаю до Поетичної електростанції прекрасної Вероніки Мовчан. Лунатиме багато текстів і перекладів, а також буде знайомство, спілкування та крута атмосфера. Долучайтеся 21 листопада о 20:00. Чекаємо! Цей стрім, як і усі інші – благодійний. Буду допомагати збирати кошти Вероніці на повнопривідний позашляховик для роти розвідки 21 ОМБр (Сумський напрямок). Авто необхідне для виконання бойових завдань, підвозу технічного приладдя, пересування особового складу тощо. Долучіться донатом – подякуйте нам за етер! Реквізити Вероніки: https://send.monobank.ua/jar/3CUoAr9Bsf Картка банки: 4441 1111 2953 1913 Paypal: veronikamovchann@gmail.com В коментарях: «на авто для 21 ОМБр» Просимо вас не забувати про лайки, коментарі та репости! Разом переможемо!

Привіт. Проводимо з Веронікою Мовчан поетичний стрім завтра о 20:00 в інстаграм. Будемо читати вірші і спілкуватися про поезію. Робимо цей стрім на підтримку збору Вероніки - авто для 21 ОМБр (Сумський напрямок). Будемо вдячні, якщо завітаєте і підтримаєте збір: https://send.monobank.ua/jar/3CUoAr9Bsf

Я загубив тебе теж 24го, але в серпні Коли востаннє стояв серед п’ятиповерхівок, ледве тримаючи червону переноску з котом Ротом хапаючи останнє твоє повітря Повір, я думав, що повернуся до тебе, як повертаються до колись коханих Але я ніколи не повертався до колись коханих, бо рани люблю залишати відкритими, як найкращі фінали йобаних фільмів Знімись в них, бо тільки так я зможу побачити твої вулиці Буду ці кадри роздруковувати, щоб ліпити на стіни інших міст В повний зріст буду клеїти твою Арену на австрійські споруди Кальміус пущу по підземним трубам, точніше фотографії Кальміуса будуть бултихатися по підземним трубам Тут нам знадобиться півтони папера, щоб передати шматок однієї твоєї набережної На, збережи хоч якусь мою пам‘ять про тебе, бо коли місце на місті закінчиться, переключусь на людей На кожну нову людину повішу фотографію старих друзів Буду всіх називати їх іменами, просити їх бути схожими на оригінали, Так само тримати гітару, так само тримати сигарету, так само писати вірші, бо ліпше за них ще ніхто не писав для мене Все мине, все вже минуло, тільки площа твоя чомусь досі стоїть, як на стулі з мотузкою, перед очима Боже, вдарь мене милом, як било те місто, щоб не залишати слідів, Боже, дай мені його слів, Боже, дай мені його злість, дай мені його віру, тільки забери в мене надію на повернення, бо схоже, я більше не можу ужитися з нею. 23.02.23

15-20 окремих Всесвітів. Єдина точка перетину: – Документи? Усі потенційні завтра – середнє арифметичне від 15-20 сьогодні. Усі дійсні сьогодні – середнє арифметичне від 15-20 вчора. Точка творення часу – плач іржавих дверцят: – Гарної дороги! Побажання падає на ваги твоїх плечей. Байдуже стенути чи стенати про байдужість? Вибори, вибори, вибори.... Право на вибір! Твоє майбутнє на перерізі чужих дійсностей: чим більше навколо Всесвітів, тим менший відсоток реальності власне твій, але і на ньому може вирости місто: місто тисячі башт на сторожі правди; місто тисячі брам на шляху до прозріння; місто тисячі мостів поєднання у ціле. Викривлена геометрія не прокляття. Благословення. Штучно вповільнюєш власний Всесвіт силою краплі на склі маршрутки: зосередитися на ній легше. Все поза нею – ілюзія. Рух – відносність. Ти міф. Ти, але не місто всередині тебе. Не башти. Не брами. Не мости. Аморфні, зведені із живого срібла, ті змінять свій колір, стануть тривкими, напуваючись сонцем твоєї волі. А ти-алхімік розпливешся в задоволеній усмішці: – Я зміг. Колись відлік часу знову продовжиться тоскним виєм старого заліза: – Кінцева! Але місто всередині тебе буде готовим. У співах його колоколів ти-творець почуєш своє серцебиття. Точка творення часу у твоїх грудях. @zapyskyneofitky #неофітка

Карамелізовані груші ліхтарів. — Рушай-но! — Аніруш! — Рушай-но — Аніруш! /Уява та дійсність палко перебалакуються/. — Аніруш? — Ну-ну! ... Різношерсту компанію мешканців нового міста заманюють світлофрукти. У вулиці смачний вигляд. Гуляєш неквапом. Грушевий сік ліхтарного сяйва напуває погляди на життя. Різні-прерізні! Однакові в тому, що мають право бути. Небо тут — мов мільйони отих самих крихітних люби-мене-не-покинь злилися в одне величне ціле. Ліхтарі ночі й небесна просвітленість дня — єдині ознаки міста у його звичному сприйнятті. Будинки тут набувають рис характеру власників. У жадібних вікна поступово стають розміром з розколотий навпіл волоський горіх: якою мірою... У лихих-безжалісних зникає дах: злива для них робиться свинцевою, пробиває будь-який покрівельний матеріал. Але свинцеві серця лихих-безжалісних — усе одно страшніше. Важкі-преважкі. Як привалять когось молотовими ударами — мало не здасться. Будинки легковажних  левітують у повітрі: хіба тільки людям знефундамлюватись? А що найцікавіше — так це будинки закоханих. Справжня зорова ілюзія. Можуть здаватися розташованими через дорогу, насправді ж — ти вже лобом шибу мало не пробив! Наскочила ґуля, за нею — ще одна. Ще... ще, ще ще ще ще... вщент! Буває, ілюзія спрацьовує навпаки: думаєш, що вже на порозі,  насправді ж будинок — за кілометри. Робиш крок — роздираєшся навпіл. У новому густонаселеному місті «Спадання полуди» найдивніші будинки — безумовно щасливих. Для будь-кого іншого крім господарів — н е в и д и м і. @tettios #ігри_несписаних_фінал #віршеняв

вже завтра вечір інтиму

*** у мене тепер замість дому нічого нікого тепер тільки я і січень моє розсічене моє поховане лікар каже мені терпіти і я терплю хоч сльози котяться білим від пилу і болю обличчям моє згоріло змішалося з попелом лікар каже що буду жити і чую живих біля себе в палаті хлопці дівчата діти й дорослі їхнє теж зробилося згарищем лікар каже що помстимося тоді я важко заплющую очі день. чотирнадцяте. свято. субота. мені тепер вже не треба нічого нікого тепер тільки я і помста Степан Пенкалюк #сорохтея

Опусти косу – нехай з них росте трава. Пам’ять – це щось просте, як перші слова, це щось із глибоких кишень, із старих шуфляд, щось, що саме в сòбі життя, ніби ліс чи сад. Відійди тепер – їх уже без сенсу кудись нести, їх забрали до тебе. З оглушливої пустоти, із якої все ще намагаються видертися вони, їхні душі тепер, як рибалка, давай, тягни. Що твій образ їм, безликий, темний, тонкий – страх насправді вбраний в дешевий солдатський стрій, напівп’яний; не човен, не чорний крук, не сліпий тунель – справжня смерть виносить речі з чужих осель. Де ти була, коли їм заради розваги стріляли у лобове? Їхня кров в підземних ріках тепер пливе. Вітер носить їхнє відлуння поміж спалених хат молитвою з уст старечих, лепетом немовлят. Що ти знаєш про те, як в долонях топити сніг, як збирати слова прощання із вуст чужих, як складати списки полеглих, як складати полеглих в сховища дальній кут, як вдихати останню надію як наміцнішу з усіх отрут, як не долічитися днів чи хвилин до кінця цієї зими? Смерте, ти нічого не знаєш, вклякни й оплач, перепроси, прийми. Катерина Бабкіна #бабкіна

У місті є відьма, на яку дивляться косо Коли всі тікають із міста, вона лишається Її пальці пахнуть болотом і папіросами Вона знається на отрутах і тримає удома зайця І ніколи неясно, чи заплакана то вона, чи засміяна Вона гуляє по вулицях і заганяє під землю демонів І є подорожній. У нього голос, що заклинає едемських зміїв У нього шкіра гаптована срібно-білими хризантемами І він такий, ніби в нього між ребер - ціла Венеція Ніби із нього писалися ренесансні полотна Хай це буде історія про повернення. Хай повернеться Хай це буде лав-сторі. Хай одне одного будуть голодними Хай вони будуть для міста благословенням і стражами Хтось же має світитися в місті, холодному і затертому Хай ця історія почнеться негайно. Зараз же Коли місто наповнюють хризантеми і хризантемрява @maryna_txt #пономаренко

Свавілля в Берліні Дракона колесували! Дракона колесували! Дракона колесували! Алєс іст хін! ©️ Веселий радянський солдат Логово більше не логово – так, м'ясний магазин, Сьогодні розпродаж, солдате – ти на це заслужив, Бери сардельки дитячі, а хочеш, міський сервелат – Їж, не соромся, все спишемо під апетити солдат. Жри. Навертай. Захлинайся. В тебе абонемент. Під наставленим дулом складно всіляким "не": Гордість, мораль, релігія, вік, навіть просто стать Не вбережуть від ролі силуваних розп'ять. Тануть м'ясні рулетики. Будуть нові колись. Треба лякати зараз, щоб ті нові тряслись, Краяли власні голови. Щоб на дитячий ґвалт Мати казали: "Тихо! Прийде радянський солдат!" Рублені крики фоном під войовниче ура Стелять дороги тисяч у заборонений Рай. Страшно не вмерти. Страшно зустріти Святого Петра Й замість вітання почути: "Це ще не все. Вертай" Тільки вертати більше... Нікуди. Спільний гріх Став гореаріям нині за проклятий оберіг. В логові у дракона конає брунатна чума, А на її руїнах зростає чума нова: Зіткана із упевненості у своїй правоті; Створена із належності до апріорі святих; Благословенна в низості, проклята в головах. Здохни. Дозволь забити в кришку останній цвях. Здохни й втопи у рвоті гасла свого народу. Алєс іст хін. Й для тебе час вже іти на скін. Демони серед людства можуть творити безумства, Тільки і їм такому вчитися сотні літ. Здохни уже, як слід. *** Дракона колесували! Дракона колесували? Дракона ... ©️Дракон Алєс іст хін! 02.08.24

нічне опитування: в тебе гарні сідниці? * фото підтвердження у коментарі

дедлайн добігає до кінця листопада

День один із... Не дата, не знаки, не тріумфальна річниця, Цих днів, цих дат, цих проклятих сліз — достоліз. Це біль німий, що голосно б'є з-під ключиці, І, може, рубіж розбомблених міст і полів, Плавиться край на нагрітій під сонцем стрічці. Чи доживу до нових перевальних нулів? Досі жива. Без надії в людей. У зіниці Прірва — рів. #VseVoloshka ------------- 1000 з початку повномашстабного вторгнення. 1000 дяк за те, що борониш і більше 1000 хвилин мовчання і більше 1000 це не цифра, це наше життя, яке намагаються вписати в статистику. Не 1000, війна триває значно довше, але вона завершиться. москва впаде! Слава Україні! Героям Слава! #єщось #1000

Тікати, вертатись, писати вже сотий текст Не про тебе, офкорс, всі збіги сюжету - то вИпадок Дуріти із кимось пустим, сміятись - ти "next" Дарувати мовчання і тіла солодкі вигини. Порвати з тобою як з грипом чи як з застудою. Щоб вранці прокинутись і зрозуміти - не хвора вже. Спогади стерто, найменші деталі загублено. Скажеш я стерво? Так ти ж мій творець, ти лише. Бігти Від Тебе, не озиратись, не думати Тільки ж... я білка у твоєму блядському колесі Чорт, я знову сумую за тими отрутами І суд тебе виправдав, за всіма статтями мого особистого кодексу Соля Сойка #сойка

*** У гостях бажання рефлексувати відтаює в горнилі й затишку кухні Годинник вистукує секунди з життя Точніше вибиває, немов дерев’яні бруски з вежі, яких і так лишилось мало в наборі дженги моєї старої ми частіше їздимо до неї в гості, щоб «забронювати» столик на її веранді, щоб випередити інших гостей хоча я брешу, насправді ми хочемо вкрасти ще один вечір з бабусею, вкрасти в самої Смерті 2023 Copyright: Чурков Максим @cherry_poetry #літературне_горнило #немаксим

Тихше, шепоче Шива, можеш сховати стогін під кожною з моїх рук. Звук зачинає матерію. Навіщо? Якщо є дух. Я відаю і веду від народження до прощення. П'ю ваші вини айвовим вином спокути. Те, що нагадує глухий кут — можливість змінити ракурс. Дивись, квітне  рута твоєї втоми, криваве пелюстя повільно стає прозорим, перетворюється на лотос, очищений від потворного. З безмовного ембріона проростає моя любов — не привласнена, безумовна. Визрілий пагін вже майже плід, який скоро стане вами і знову почне цвісти. Все, що важливо — наразі в моїх руках. Це Ти.

Це сон ─ не ти… Сонце, не ти розбудило мене сьогодні. Сама варю собі каву. Вийде не настільки міцною, як твоя… ... рішучість відвоювати мене у морозності осіннього ранку, а наодинці я безсумнівно капітулюю.   Вогонь нагріває турку, я грію руки парою... А на серці тепліє від краєвидів твого міста.   Я дивлюся на нього ─ сонне, принишкле ─ твоїм закоханим поглядом і на горизонті світанкової заграви бачу повітряні кораблі, що невпинно розсікають хмари.   На борту одного із них ─ може, того, багряно-червоного, з мордою дракона на кормі? ─ за годину до тебе полетять мої слова:   «Скучила. Люблю. Чекаю!»   Не втрималась і написала їх самотнього вчорашнього вечора всього за кілька годин після твого від'їзду чорнилами їдкої туги на пергаменті своєї любові безмежної, мов кришталеве небо над твоїм пагорбом.   Виходжу кавувати у саду, де жоржини створюють ілюзію твоєї присутності, Жорже. Вони палахкотять яскравими калейдоскопами пелюсток, обіцяють ненадовго відволікти мене від кам'яної клітки міста, безбарвного навіть природньо яскравої осені, загіпнотизувати, прихистити, сховати, як і ти.   Айстри шепочуть: «Злийся з нами, ми прикриємо. Втечи від світу, що без нього так повниться непроглядними тінями, перечекай цей час. По завершенню нашого цвітіння він повернеться ─ тоді й прокинешся».   З вершини пагорба місто внизу здається кам'яним змієм із карміновою черепичною лускою. Нехай він спить, сьогодні я його не потривожу.   Без тебе і моря я витримала три дні. На четвертий спіймала паровий диліжанс, щоб зустрітися хоча б із морем. Без тебе наше з ним кохання невзаємне, воно любить мене лише оглядаючи крізь призму твоїх блакитних очей. Тет-а-тет воно чубиться пінними гребенями хвиль, б'є кобальтовими копитами, мовляв, як смію приходити до нього без тебе? А я вдивляюся у хвилі у марній спробі знайти лазур твого погляду.   ─ Я маю від нього лише звістку, ─ переказую морю.   «Все добре. Люблю».   Отримала вчора три коротких слова, нашу єдину розкіш. Тендітна нитка ─ цидулки двічі на тиждень, аби лишень не помітили, не вистежили, не знайшли твій дім ─ і мене.   Повертаюся додому ─ вечоріє. З транспортом не щастить, доводиться крастися нутрощами змія своїм ходом. Обираю освітлені гасовими ліхтарями вулиці в намаганні втекти від тіней, що згущуються за спиною. Я вдома.   «Все добре. Люблю».   Вибираюся в місто відіслати послання ─ дирижаблі притискають мене до землі. Бруківка срібним дзеркалом виблискує після нічного дощу, останні осінні промені милуються своїм відображенням. Вулиці вкриваються ковдрою пожухлого дотліваючого листя, що вітер приніс з пагорба в прощальному танкý.   У моєму саду ще багато живого, кольорового, світлого, він яскравим маяком кличе мене додому в безпеку ─ потрібно лише дійти, вирватися з тенет чорних тіней, що стискаються змієвим кільцем. Я йду. Пастка змикається попереду глухим кутом провулка. Цього разу не встигла… @gnizdo_feniksa #Реінкарнація

* Я заварю гірку печаль у турці, Біль нерозчинний у розчинній каві Б'є по душі, колотить, землетрусить, Викручує зсередини і давить. Тримаюся, мов шафка з Бородянки, Тримаюсь попри різні негаразди, Складаю серце заново з уламків... Мій сильний воїне, не дай собі упáсти! Коли  розквітне дивним цвітом квітка, Трава зросте в нефритовій заграві, Небесну гладь день переможно витче, Й пречистий дощ пролиє мир ласкавий. Медовий раф ти питимеш за рогом В місцевій відбудованій кав’ярні, Тому що ось надходить перемога. Ти рідну землю боронив не марно! @Khvyliastyi_notatnyk #ковтокперемоги #оксана_лихогляд #хвильки