Храм поезії (🖤)

що в тебе над головою? птахів сліди, голосні та приголосні, не німб, а ямб. ти такий красивий, сміливий і молодий, іще теж називаєш господа на ім’я. а ось ти уже біжиш за високий смог, за далеку правду, фальшивий спів. бо раптом відчув, що не станеш богом чи хоча б — ​напів. і тому я тебе несу на своєму горбі, у хребті несу, а тебе нічого не радує, бо тебе нема. та якщо я сестриць вигадала собі, то й тебе — ​змогла би. Ірина Сажинська #ірина_сажинська

/// канцона для свічки я завжди хотів тобі розказати стікає осіння гроза у блискучі канавки ріка спокійна іде а під нею вулканисте дно розбиваються тисячі спраглих до сонця свічад то асфальт мерехтить намокрілою спиною листям опалим — ці тривожні жовтаві овали мені так нагадують портрета непевний початок я завжди хотів тобі розказати над будинком стоїть міднокрилого янгола тінь хтось один хто сьогодні хитнувся і ледь не зомлів не знайде в кишені ключа а дістане натомість пір'їну з опаленим кантом я завжди хотів щоби ти одчиняючи двері на хвилю застиг і впівоберта блимнув до мене точеним листочком обличчя і чудна твоя постать що радше нагадує свічку залеліла між сотнями інших іде на розбіг міднокриле створіння на ніжних іскристих ногах на даху топить наморозь і захлинається піснею і слова з його рота от-от набубнявілі вислизнуть — я вже руки підставив — заплáчу а ти — заспіваєш Ада Єлагіна #ада_єлагіна

Що твоє серце, б'ється чимдалі швидше? Дім — не фортеця, тільки сорочка вишита. Грішна — не грішна, нитка життя напише, Скільки тих сорочок у степу залишено. Тіні на фото. Хмари спадають з неба, Тут найцінніше — те, чим колись погребували: Відблиски у воді, над водою верби, Кола, що залишає гроза травнева, Пасмо волосся, яке напинає вітер, Мрії, в які так легко було повірити, Соняхи, що збираються у суцвіття, Плити холодні та імена на плитах. Що моє серце? Стука водою в шибку, Тихо стікає, малює собі прожилки, Блимає і гуркоче, стихає швидко. Що моє серце? Хоче жити. @seredovyshche #середовище

* Ночі такі, що чорти із них чавлять вино Сирена співає п'яному саксофоністу І вічність, наче велике веретено Проколює фіолетову шкірку міста У пазухах б'ються об ребра серця І душі гойдаються, мов у колодязі відра Останній тролейбус іде до Сирця Крізь вікна вовки виють на вітер Тонка і в'юнка у сирени рука Бери цю зелену долоню й не бійся Під повнею повниться сріблом ріка І ниткою в'ється під лебедину пісню Веретено зупиняється - от і все Сирена співає - і починає плакать Саксофоніста звуть Одісей ...останній тролейбус іде до Ітаки Марина Пономаренко #марина_пономаренко

📖 Контурні карти 📖              Присвячено військовим поетам сьогодення Якось йому наснилось, що світ – це начерк, Контурний атлас невимовлених теренів, Десь серед цегли, покрученої неначебто, Між чорних ритмів нічної згуби Він розпізнає тембри – Напевно, труби. З того моменту шукатиме власний вихід: Контурні карти усюди, між стін та літер, В смальті серед лабіринтів старого Криту Та в будь-якому бетонному лабіринті. Рваним пунктиром намічені чорні карти Між териконів, термітників, терабайтів, Серце спеклось в теракоту, стоїть на варті Фальсифікацій та вимушених фальстартів. Кажуть, поетам живеться на світі хистко – Кожного хочеться сенсами захистити. Десь біля Щастя, а може, що в іншім місті, Він розпізнає трасуючі ритми змісту. Якось йому наснилось, що світ – це нарис, Ледве намічений контур реаліори, Десь проміж ліній знебарвленої полярності, Між хижих криків добра та лиха Він відшукає нору, Він знайде вихід. *** a realibus ad realiora – від реального до більш реального, у філософії символістів «реаліора», або «те, що реальніше» – переважаючий ступінь реальності, найреальніша версія реальності. Цей прикметник часто використовується як іменник через латинське джерело слова та відсутність аналогів, тому що «надреальність» не зовсім відповідає контексту. *** Вірш написаний на конкурс Ліги Поетів від Дому Культури. @worldscrossroads #alldoroga

Неведимки, одягнуті в піксель, Біль в ядрі закопали під мантію. Нас дратують невдачі, як піксі. Світ за дріт затягнула ця манія. Заховалися в рамці за стінки, Та четверту не виб'єш ударами. За нас Мебіус рухає стрічку, Де на плівці життя стало кадрами. Відкриваємо з вірою вікна, Що крізь сітку покине фрустрація. Не забуде акваріум рибка, Як не бий скло калічене пальцями. Нас Медуза пильнує постійно, Німі литки не встануть наказами. Ми ступаємо кроком без тіні, Лиш на плитки із білими знаками. Зачекалися схожої ниті Із цих ліній мережі кудлатої. Поки внутрішнє, голкою в сіні, Зшили з ліні та всипали латками. Форт пробили невдалості стрілки Та пробіли втискаються ранами. Білі бліки замінюють ліки – І в кінці ввімкнуть синій екранами. @max_plan_ko #планко

*поки вистачить рим* повна кишеня жетонів жменями сипати їх жебракам аби ж сам не жебрачив на кордоні особистості де тінь кидає камінчик і розходимось мов темна вода — колами відлунюємо один в одному там там там пульсом прихованих ліхтарів, де маяк ріже небо шматками долі бери будь яку тобі завжди більше щоб між ребер завжди повітряний коридор вільний від зазіхань на жовтогаряче світло щоб між місяцем і наступним роком не загубилося жодного спогаду жодного слова що клала тобі в кишеню а я їх більше не бачу — надто вечір і стоять стрункі палять по черзі димні цигарки однією з них була я тягнулася до примарного світла танула пальцями об холодне скло зверху до низу так гарно триматись долоні що зір затеплиться колись швидше його відлуння ковзне жовтим сяйвом розсиплеться посеред кімнати зможеш зібрати тут тут тут зігнувшись у три погибелі хоча задимленому прикордоннику вистачило б і однієї @viknapoetry #єва_верле

* Вінниця моя улюблена, земна і космічна водночас. Квітнеш масивними алеями пишних каштанів... Білосніжно усміхаєшся, обіймаючи аркою-дугою кожного зустрічного. Привітно запрошуєш до парку імені Леонтовича — на теплу та затишну розмову. Стихаєш у читальних залах бібліотек, вдихаєш спокій сторінок, гортаєш тишу, слухаєш поетів, які промовляють не до розуму — до душі. В галереях — сучасне мистецтво дихає в унісон, зазирає у вікна майбутнього. У театрі Садовського сцена мерехтить емоціями у ритмі пристрасті, тут глядач — не свідок, а учасник дива. Музей-садиба Коцюбинського зберігає світло минулого та живить сучасність. З верхівки Водонапірної вежі відкривається краєвид, що охоплює невидиме з низів: видко Південний Буг, виблискують крони церков, житлові будинки гудуть, мов хрущі, вітаються новобудови, а стара архітектура зберігає мовчазну велич. Перлина Поділля, уквітчана сакурами, íрисами, півоніями — от-от розкриєшся новими барвами й ароматами. Фонтани шикуються в ряди й салютують, феєрично підстрибуючи, не відлякують ні допитливих качок на набережній, ні щебетливих пташок з острівця Кемпа. Проспект Космонавтів спиняє буденний скепсис і змушує на хвильку помріяти про галактичні пригоди. Мурали, розкидані містом, наче візитівки, — запрошують у міжзоряну подорож. Лісопарк дихає глибиною: губиться час, сосни шепочуться з дубами й березами, а стежки ведуть у спогади перших юних зустрічей. Вишенське озеро ковтає сонце, розтікаючись надвечірньою палітрою літа. Блакитні трамвайчики вже сплять у колисці вінницького депо. Плити з неоновими графіті танцюють брейк-данс — далекі від спокою садиби Пирогова і буденних роздумів. Кремезні скелі Сабарова над ніжною річкою тягнуть за руку на незаплановану прогулянку. Вінниця — вибраниця моя улюблена, квінтесенція міжгалактична, місто, в якому пульсує моє серце. @Khvyliastyi_notatnyk #оксана_лихогляд

Самотньо загину я серед болота: крекочуть ропухи, дурманить багно. Напевно дурний, та тікать неохота: бо рано чи пізно знайдеш всеодно. Я знаю: ти з тих, що горіли на площах, що вночі сідлають зловісно мітлу. Ти з тих, хто в неділю не піде на прощу. Із тих, хто чарує...Ти та, у кому я тону. Дивився я в очі твої попелясті, неначе загруз в трясині почуттів: тонув і тонув... Не твоєї я масті... Та жодного разу, ще взір не одвів. © Ірен Нокс @yapenumbra #вірші

Новини з дому: моя племінниця тепер не Сонька, а Софія. Новини з дому: Софія самотужки почіпляла свої малюнки на стіну в себе в кімнаті Новини з дому: Софія почула старезну пісню Леді Гаги, і тепер ходить по хаті і співає АЛІЯНДРО АЛІЯНДРО Новини з дому: Софія прокинулась від звуку градів та говорила сама до себе що рускіє стріляють а їй не страшно. Новини з дому: Софія танцювала на дитячому святі. Новини з дому: сестру додали в чат майбутніх першокласників, бо Софія скоро піде в школу. Новини з дому колись були взагалі не про гради Тоді Софії було три І вона була Сонічка @zgasla

Змолоду бережи свою лють, подруго Поливай її іноді, як невибагливі сукуленти Коли світ стане розбитим і подраним, Твоя лють буде тобі скелетом Твоя лють буде велична, чиста, істинна Вона захистить тебе, наче панцир Ти будеш її замість хліба їсти І переминать задубілими пальцями Зліпиш із неї дракона, що палитиме ворога І боронитиме твої рідні вулиці й площі Твоя лють тобі обійдеться дорого, Та без неї вийшло б іще дорожче І тому твоя лють цінніша за золото Вір у неї, наче у бога, подруго І тому бережи свою лють змолоду Змолоду - і до останнього подиху Марина Пономаренко #марина_пономаренко

на літературниках прозу читають тільки мразоти (і ще ті, що пишуть як мразоти, але думають, що святі) збираються в підвалі чи бібліотеці, самі собі пастирі й вівці, в кожного в кишені смерть — не метафора, на плечах не зірки, а пагони графоманства. читають прозу. довго. без повітря. з пафосом. з кавою в паперовому стаканчику. всі «на глибині», але хтось забув перевірити — чи є під ними взагалі вода. прозу читають ті, хто не вміє мовчати між словами. ті, хто в кожному абзаці ставить себе і називає це «спробою говорити про травму». ти сидиш у куті, п’єш дешеве вино з етикеткою «Бессарабія» і знаєш, що справжня проза — то коли мовчиш про війну, бо інакше знову заплачеш. а не оце: «Іван підвівся. В його серці жила темрява». тьху. мразоти обов’язково згадують Ґолдінґа, цитують Кортасара, жбурляють Підмогильного, як м’ясо для інтелектуальних псів. але коли просиш їх назвати хоч одного живого поета — тиша. бо поезія — то для тих, хто вміє проговорити біль, а не тягнути його, як рюкзак із ноутом і власним Его. на літературниках прозу читають тільки мразоти. бо поети або мовчать, або вже вийшли курити і не повернуться. ніколи. @kudlatyy #кудлатий

Актуальні можливості публікацій для поетів і прозаїків 🖇 "Легіт". Сьогодні останній день набору віршів і прози з тематикою листів, звернення, присвят. Подати тексти можна через форму або через телеграм-бота. Приймають три тексти, оформлені окремими файлами. 🖇 "Так ніхто не писав". До 22 червня включно можна надіслати 5 віршів чи прозу на тему "Пам'ять". Подати можна 5 текстів в одному файлі через форму. Літературні журнали, доступні для замовлення: 🫥 Авангард, нове дихання творчості й експерименти є в журналі "Пнябзик": замовити за 170 грн ✨ Купа чарівної та магнетичної графоманії є в журналі "Провулок Графоманії": замовити за 250 грн 🖤Стильне оформлення та якісні тексти є в журналі "Легіт": замовити онлайн-версію за будь-який донат #віршопліткарка_рекомендує

привіт. як будні? вихідні? як побут? як з роботою? пробач за тишу в сотні днів - був сильно заклопотаний. тату зробила? гарний стиль. отримала підвищення? я чув багато звідусіль про успіхи колишньої. а пам’ятаєш, як колись ходила, наче марево? та очі без потоку сліз знов стали темно-карими. без мене ти за рік немов помітно погарнішала. тож перейдемо від розмов до чогось значно глибшого? шаліє внутрішній хижак. від поклику забутого. цікаво, ти така ж на смак, як на початку лютого? хижак відчув знайому кров, хижак заходить здалека. я знаю про твою любов – це грає мені на руку. Я – автор кожного з рубців, що глибоко під шкірою. для хижака найшвидша ціль - осліплена довірою. для хижака найлегша з жертв - наївна та закохана. даремно сіпатись тепер хоч жестами, хоч кроками. ховаєш погляд, як же так? ти стала обережною? завмер фрустрований хижак рецептори збентежені. ти усміхаєшся мені? для тебе це досягнення - дві літери. ти кажеш «ні» спокійна і одягненна. @daria_lisich #поезія #вірші

/Архетипи й символи/* Анімалістичні тіні бігли небом. Нам замало ліній, і зірвало греблю до сузір’я риби, до смішних чи прісних глиняних обіймів, архаїчних рисок. Складно все хоч трісни, тож побуду з тими, хто дарує слово — нитку з плутанини, видаляє зайве, вирізає з фільмів сцени із палінням, бо у нас є спільність. Дах сталево-хвильний, золотаві стіни. Із каміння тіло (ми так захотіли!), щоб ніхто не зникнув під завалом неба. Нам цвяхів замало — збудували б греблю. Збудували б місто без тривожних звуків, цитадель із ліній, що малюють руки. Не зламаймо ж гілку в унісон сопілці. Тіні креслять плани тим, хто має спільність. © Олена Галунець *Відсилка до аналітичної психології Карла Густава Юнґа: анімалістичні образи мають важливе символічне значення та часто пов’язані з архетипами, які є універсальними, вродженими структурами колективного несвідомого. @virshoplitkarka #олена_галунець

Зелень Шеєле, 1821 Кохання вбиває? Чи губить гонитва за фальшем тенденцій? Що ж всіх недолугих так вабить свій статус піднести в гнилому поспільстві? Ці люди дзеркал ще наставлять мільйони — надмірністю любо їм гратись... ... Смарагдова леді пливе серед сірості вулиць Парижу — адептка зеленої моди так надить всіх ігриків свіжістю образу. Юнка хитнулась: знов світ потемнів — від хвороби немає пощади вже місяць. Їй жрець Авіценни пропише поїздку на води, хоч доктор напевне не знає чи зцілить... Та як же лишити любові шалені рої тут? Коханий піде до Харона без рідного тіла... Є вихід. Прибуде художник до пишного дому. "Я хочу портрет. Не подоба проста — щоб стискався аж дух." Тихо дякує Шéєле майстер відомий. "Я ж наче жива! І чудесне зелене волосся..." ... Іконою став цей шматочок паперу — молився щоночі (зав'яз у болоті залежності-леді). Кохав її образ дріади ще дужче величчя живого єства: до розради поставить стілець чи захопить з собою у ліжко й цілує їй пасмо за пасмом... Щось милий так швидко заслаб: то зривався від спазмів колючого кашлю, то просто упав, то страждав у вбиральні, то страшно від болю кричав, як крилата в сильці. Він молився зеленоволосій богині: "Слабую без млості побачень..." Четвер. І ще сонна служниця жахливо кричить. У тривозі застиг. На дріаду дивились смарагдові склери. Ірен Нокс (@yapenumbra) #ірен_нокс

Пара 8 Зими нема vs Е. ÷про наступництво культурного коду в межах дуальної парадигми÷ в храм залетіла знизилася до відчаю осіла хвилинними зойками в супрематизмі квадратів* підлоги лячна, темна, видобута з піднебіння піднесена й скинута в глибоке провалля де чорні діри пульсують гуп гуп де сиві криги ламають згин рук де млосної магми плин плин ніжить ще теплий труп I feel good* .ритм.ритм.ритм.ритм.ритм. ((_скретч_)) good... to see... the world's getting loose... feels good... feels good... feels go go go gooooooооооооооо* . пінна течія спливає з кутиків рота вбий мене, брате, як вмієш, як креслив карту сторічної мерзлоти коли сиділи за партами, коли малювали майбутнє далекими зорями, на полях незасіяних          безгрішних                  незорених                  <><><> /ой полечко поле, та й кулями вкрите а на тому полі , два козаки/* світ над Мегіддо ллється між вітражі брате мій потойбічний, чи тепло тобі, скажи? чи там в тридцять сьомім червонім роблять ще мармелад? чи дивно тобі, чи лячно? чи знаєш, що ти мій брат? я би тебе голубив, тільки б ти знову жив; я би свою сорочку зняв, так, ніби витяг шип; я би в твої очниці глибокі віддано заглядав; я б радо стер усе усе чим я тобі не став. і губи Каїнові бліді, як смерть, дрижать його дім — камертон його стіни — картон* його трусить пекельний жар "давай, бро, так є, не тягни, не знімай свій чумний каптур, не займай свою темряву*, загорни моє серце в тверду палітурку..." — і Авель стискає руку братові, зводить йому гачок. "стріляй вже", — каже. — "досить грати..." а далі... ніде з нічого і в храмі тиша. і горобці* цвірінькають дику весну, де людство вперше має орієнтири, янголів і сатану. ...а вона летить попід стелею прилипає до горла вістрям провертаючи кляті сумніви мов загострений новомісяць* і серце гупає в такт це бойовий гопак .ритм.ритм.ритм.ритм. був, але не став гуп гуп вечірка у розпалі п'є за здоров'я харон гуп гуп пишається батько й дарує тотемне ребро стімпанк зазирає в годинники, складає  думки в "недаремно" світ над Мегіддо згас — тільки дим @ *більше нікому кидати меми** [приспів] їхали ми їхали стріхами і тихими губами шепотіли спільний сет ріками та криками ховали в полі дикому все... все....* ** 1. Зоріна, 30 грудня 2024 р. 2. James Brown - I Feel Good 3. Pitbull Ft. Anthony Watts & DJWS, R3HAB Remix I Feel Good 4. Українська народна пісня  - Ой, полечко-поле 5. Немаксим "Сутінки" 6. Карич, 30 квітня 2024 7. Єва Верле 8. Немаксим, "Марення" 9. Мурка "re:fleks і я" 10. ТМНК "Проїхали" @viknapoetry #єва_верле