Храм поезії (🖤)

▪️Каїнові діти▪️ Ліс, у якому одним проливається кров, назавжди зведе хижаків звідусіль, наче мед – задичавлених бджіл. Арки похилених сосон плекають луну голосів, у тиші прокляття людського – швидкість сигнальних вогнів. З променем ранку по кронах несеться озвірений шал, відплата по теплих слідах твоє сховище віри знайшла. Часом посічені стовбури вчавлюють крок в частокіл. Назустріч тобі кожне вістря – часи, що поробиш, такі. Стримана міць невблаганно утримує вкупі кістки; розбитий, щовечора кидаєш в лігво між ям. Не лягти б! Проклята сила тебе підіймає щоранку в туман. Котиться куля вогненна, зі скрипом ірже некромант. Скільки не падай, не впасти, скільки не вір, не згориш; сім-яке покоління блукаєш пасткáми захмарних узвиш. Благословенна офіра – у ловах доля жаска: кровотеча засильна для втечі, для смерті – надто слабка. Де та остання краплина терпінню голодного хижака? 03.06.2025 Copyright: Чурков Максим #віршневий_сад

Надлишками ком після кожного слова – Обурені кола в спокійній воді. Увись випадковостей невипадкових Злітають на хмарі примарні сліди. Пояснення марні лягають на краплі, Зриваються з неба кислотним дощем. Живильним дощем, що пронизує раптом, Бо краплями ллє капсульований щем. Мішає свої оболонки з асфальтом, Пропитує щебінь занадто глевкий. Шепоче: «Впадати в каміння не варто, Або водоспадами – до літаків». Літак – він зі сталі, не з гравію точно, Та ще й у віконцях – картини з чудес, За певним маршрутом буває, де схоче, А потім спочатку, а потім – в кінець. Літає навколо землі чи то кулі, Земної, не в скроню. У рідкісних снах Надлишками слів, що у комах заснули, Три крапки тримає летючий жебрак. Оксана Мовчан 9.07.2025

⏳️▸ Час Хто тебе вигадав?! Питаєш вкотре дивлячись на екран телефону, календар, годинник. Хто сплів срібні нитки та нащо вплів у волосся? Хто зім'яв шкіру, ніби папір із непотрібними словами? хрусь-хрусь "Ой, тобто пів на п’яту", констатують коліна. А ти йдеш далі, скільки можеш. Шукаєш свого ворога серед тисячі піщинок пляжу, колисаючи їх у долонях з надією що він засне серед відблисків сонця, що плавають поміж хвиль серед шумного міста, чекаючи що от-от його голос тебе розбудить. Промовить однією з дзвіниць: Живи Забудь про моє існування І ти почнеш жити. А поки.. пограємо в слова? за-... втра? вжди? будь? в моменті Зможеш? ─ ────────── ↷ #yrboo_вірші@liliums_swamp

*** Мама фарбує волосся брунатно-рудим. Мамині очі — волошки: насичено-сині, Ніжно-замріяні. Неня в усьому мій спільник, Радник, учитель і подруга номер один. Я малолітня вдихаю її аромат — Терпко-солодкий, квітковий: бузково-жасминний. Тепла, як літо, матуся обожнює зими. Каже: «Морозно... Ти з бабою вдома? Дарма!» Вечір затúшний: пірнаю під ковдру, тоді Мати вигадує казку чи згадує Бога... Мамина Біблія — книжка затерта до дір: Сотні підкреслень, пожухлий гербарій на спогад... *** Мама граційна, гарніша від леді з реклам, Ніжна й жіночна. У пору духмяних акацій Носить спідниці та сукні: здебільшого максі, Світло-блакитні й зелені... Як вітер легка. Ольга за паспортом, Льоля — для тих, хто близькі. Трохи журлива: пізнала колючість утрати. Віддано любить, хоч дехто любові не вартий. Має за цінність листівки й десяток листів. Вічно в турботах — від них залюбки б утекла. Певна, що щастя не можна зміря‌ти грошима, Марить мистецтвом, віршує та іграшки шиє... Мріє: «Частіше б ходити в кіно й у театр». Любить просте — восени хризантемні хмарки Вдома повсюди: улюблені мамині квіти. Неня з таких, хто до світу всім серцем відкритий, Хто не для себе живе, а для інших горить. *** Мамині руки тонкі та від болю дрижать. Мама говорить: «Лишається вже небагато... Знаєш, урешті втухає спекотне багаття, Люди так само... Вже час догорати, а жаль...» «Ні, — заперечую, — викинь дурню з голови, Ще не стара, про розлуку казати зарано». Мама змовкає.  А в жовтні згасає на ранок: Ніби у вирій, тікає до раю від злив. Б'ється на друзки все звичне й щасливе: крихке. Жовтень уперше здається холодним і довгим. Маю надію, що там, де вона, хризантем Цілі сади та немає ні сліз, ні тривоги. ©Марія Чекарьова 28 червня–початок липня 2025 року

Заздрість Я заздрю безтурботності світу людям на святкових парадах людям в літніх фонтанах і тим хто на березі океану Людям що не знали війни людям що від неї втікли тим хто закрив на все очі тим хто на вуха коханим шепоче про те що буде поряд завжди і при цьому немає мети збрехати щоб заспокоїти Тим хто запускає свої пальці у пасма торкається губ і губиться в обіймах як в яслах дитина Дуріє від спокою бігає по полонині спускаються з гір досліджує водоспади тим хто може досхочу спати тим кому посміхнулась удача не мати сусіда країну-гній Я втікаю від заздрості в долину мрій де мене зігріває тепло наших тіл де ми маємо плани не гірші від тих що можна вичитати з фантастичних сюжетів книг І вірю що одного дня коли закінчиться безкінечна війна коли годинник відновить свій хід закінчиться лютий і розтане лід Наш довгий шлях долиною мрій приведе до місця де буде наш дім і де ми на перекор усім будем завжди щасливими @kudarchive #кудь

творення міфу — найперший, прадавній мотив тисячоліття вагань — як ословити, як зберегти втілити у слова непевну химерну форму нічні блискавиці гріють небесне горно місто складається з потаємних формул і все найскладніше приховане за простим як ховаюсь і я, будую навкруг лабіринт світ щоденно ближче безжальніш горить незримі зірки вишиває трасер пунктиром найчесніші вірші постають з найтемніших ночей і найдовших доріг якщо був у давнину і лишився хтось угорі — хай перегляне моральні орієнтири мов перегляне плоди, відібрані на зиму всього, чого ми боялись — отримали щедрим насипом все, що нас надихало — змінило серце на камінь /боги, в яких вони вірять, бережіть в обороні та в наступі/ ниють фантомним болем покинуті назви а потім мовчать тоді я теж замовкаю. @kshpsh #кшися_пише

До ранку у квітня - ні віршів, ні сил опірності темряві. Повітря, загусле у сірий кисіль Із присмаком терену Стікає по вікнах додолу, як слиз по хворому горлу - Вночі наковтався свинцю, а уламок вбив мандрагору. Сонце - грудочка масла, в горнятку з туманом розтоплена, Допоможе від кашлю? Навряд чи. Та нам би - хоч трохи утопії . В голові ще гудять відлунням безшерсті сталеві шершні - Випий теплого, весно, люба. Може, тоді й полегшає? І сховати дозволиш від твані драглистої розум і памʼять У тонку і прозору, як пластик у блістері Лоразепаму, Як смарагдові скельця, що в зе‌лені літа ховають правду, В тополиних ле/пестощах  ску‌пану вітром мембрану травня. * * * Але поки - надворі сирени й біляві пасма туману. Позич мандрагору! Я всé зроблю, що ти скажеш, Фавне. Олександра Хопта/Юрій Ліщук - «Ночі нині такі..» Аля Гулієва - «Вибродять тертки», «Сам-бо відаєш..» Юрій Іздрик - «А знаєш, буде ще спокій» ЛанаʼдʼАрк - «Я бігла за літом» Дмитро Лазуткін - «Твоя Порядність» Іляна Лисиця - «Знати б» @Ma_ri_ua #марися

Пісня вишні коли пісня раптово затихла голос недоспілої вишні ще довго пріснів на язиці я тримався за нього так міцно що моє тимчасове тіло cтало павзою на струні легіт у голові не стихає якби вона повернулась якби холод її відпустив в сирих підвалах серця на стінах нашкрябані імена і пісня вишні досі жива @zhylkos

NUTS розчавлю тобі горіхи чи замахнуся рукою зачеплю сердечними обвугло-обдертими нігтями, зламаю їх ніби збирала горіхи. коричневі руки в йоді, тільки лінії темніші в тоні як збирала горіхові яйця, схожі на псово-цуценячі, як твої очі так зручно чавити горіхи для тебе я замахнуся рукою або потім фіолетовим (як твій кит під бровою) каблучком черевика що ти присобачив клеєм-слиною сос не врятував мої черевики а я вдячно розчавлю з/за такта горіх подих - клац ц ц циць. горлодере, горіхи застрягли як і моя рука промахнулась і залипла в твоєму болотному оці, як і мій черевик промахнувся не розрахувала силу - полетів чайкою у вирі-(до твого смт)-й полетів як відрізки твого волосся на вітрі, і твої лапаті шматочки шкіри здійнялись з щоки як крапельки скронь крапельним шляхом як проспівані нотки стакато по сухому повітрю тобі, розфасований порційно по валізах, в багажнику - добрі попутники (див. англійський сленг nuts) Саша Юрова #саша_юрова

коли тобі 30, думаєш: ні, зі мною такого більше не станеться. не буває таких повторів і поворотів. все це бачиться, сниться, здається чи мариться, ти ж читала цю книжку і знаєш сюжет: хто є хто тут, чим закінчиться розділ і як обірветься фінал. кожен дотик сторінки знайомий та кожен абзац на повторі. там, за скелями -- місто. але, перед містом -- провал чи провалля, за ним -- тіні лісу, смертельні болота і море. ти ходила тим шляхом і знаєш -- ніхто не дійде. двоє згинуть в болоті, ще трьох віднесе цар лісів, буде той або та, хто обернеться вовком, та де -- хто обернеться зграєю хижих лихих напівпсів. а до моря дійдеш ти сама, вже була, там мов вдома, авжеж. з рваним серцем, порожнім наплічником, ноги до крові та берці в піску. ти вдихнеш його запах і сіль засрібнить темні коси. без меж цей поріг. ти його не пройдеш, навіть не пропливеш, це про тугу тривку, бо до міста -- подати рукою, але щось ніяк не дійти. біля моря складаєш багаття, лягаєш під зорі та ждеш: скільки ще подорожніх з тобою минеться, світів, скільки виникне казок, поразок, шляхів та пожеж. всі ми діти. попереду -- місто. тут -- вітер, він доносить до берега сміття чи квіти, мертву рибу, живі паралелі і шрами від літер.

Гойдалка, серед лісу стежечка. Гомоном, серпень лінню стелиться. Кронами сміх до хмар доноситься. Скоро нам світ додасть дорослості. Патока вдень стікає динею. В пам'яті десь строкато дивними Спогади, вийти б знов до гойдалки. Спокоєм вúрви шов загоїти. Стінами вкрилися розірвані Зміни ці, криками не зрівняні. Вгору все, злетами між хвоєю. В горлі вже зле, та ми виборюєм Цінності. Вниз летіла гойдалка. Цілюся. Свист латуні. Спогади. Вірш на 1/4 Ліги поетів.

Привіт! 🌿 Згадала про тебе і хочу поділитись з тобою теплим простором, який ми створили з мамою — психологом Світланою. Це короткий, але глибокий аудіомарафон “3 дні для себе” 1-3 серпня. У ньому — м'які аудіопрактики, запрошення зупинитись, видихнути й пригадати себе справжнього . Без відео, лише голос, тиша й твої відчуття. 📥 Усе відбувається у Telegram-каналі безкоштовно, можна слухати у зручний час: https://t.me/threedaysformyself Це наш спосіб подбати — про себе й один про одного. Якщо відгукується — приєднуйся 🤍 та поділися із знайомими. 🌿

Ночі відлунюють шерехом нетлячих крил. Спробуй писати так, щоб не збитись на вий. Бачиш, як повертаються, вишукуючи сліди, жінки із каменю, солі, бризок морської води. Плескіт квітчастих суконь, невимушеність ходи, повні повітря, засмаглі до бронзи груди. В її валізах вино й екзотичні фрукти, у подарунок зневодненим. "Виїзди. Просто сходи до психолога чи на йогу. Помедитуй, хочеш пораджу мантри? А на грім за вікном поменше звертай увагу. Терапія, підтримка, метафоричні карти... Ти ж у себе одна" І така в тих словах безжалісна глибина, на поверхні обтягнена маслом, як куленепробивною плівкою. Внутрішній спокій — надійніший за дві стінки. Вдаваний? Хто тепер розбере. "А що, ти тепер постійно по українському?" Слово пече, тривожний намул захлистує, тягне у душу болотяні батоги. Вона робить селфі. Стань поруч, каже, зроби відмітку в інсті. На фото — місток руйнується понад Летою, розходяться береги, бгається хвилями рівна до того гладь, між нею, просвітленою, й тобою — без форми і кольору, права на сум і скорботу, хто не вірить в життя у "до" та "після" роботи, бо у проміжках не існує нічого окрім війни. "Скоріше би перемир'я..." видихає тобі в лице, Шви, що тримали, розходяться вмить, живцем рвуться натягнуті жили, зісковзує з губ усмішка. Хвилина мовчання розтягується у вічність. Блякнуть на фото у соцмережі два схожих колись обличчя. @snigpoetry #мері

Знов тану шоколадом між тремких грудей, А ти мене смакуєш надповільно. Під погляд антрацитових хмільних очей Малюєш язиком мов мастихіном. Спускаєшся все нижче, упіймав бутон І тіло стрепенулося на зустріч. Інстинкти розбудив, немов первісний код — Політ у задоволення і стогін вкупі. Майстерний Казанова, провідник в екстаз: Від витончених рухів неймовірна легкість. Злітаємо в люботі до найвищих фаз, В шаленство упадемо із небес — орелі. На зім'ятій постелі стрепенувся час, Наспівує гармонія у вуха. Милується Морфей, який присів до нас, Ловців своїх розвішував та шепіт слухав. Хвилюється Зоря, з її рожевих щік, Стікає задоволення, а промінь Пробуджує бажання до нових утіх Та сипле пелюстками — ледь помітні... Липень 2025. Вірш написаний для конкурсу Казан Розпусти від @poetry_in_community

Чи знають зірки, як вони прекрасні, Про безкінечність поглядів німих? І як на ранок я в долонях власних Тримаю з ніжністю одну із них. Чи я прокинулась, чи це все досі сон? Яскраве золото світанку на моїй стіні, Не мій на тумбочці лежить кулон — Я ніби досі плаваю в солодкому вині. Гарячим водоспадом ллється ейфорія, Хвилини в вічність хочу розтягнути. Невже сьогодні це не просто мрія? Невже тебе нарешті можу я... ...відчути... Твій подих теплий, тихий на моїй щоці, Волосся срібло поміж моїх пальців, Зефірні губи на моєму сонному лиці, Як щоки наші наливаються рум'янцем... «Як це можливо?» — я запитуюся в бога. «Чим смертна заслужила такий дар?» Як крила не перетворилися на спогад, Коли я доторкнулась сонця, як Ікар? Я хочу, щоб ця мить тягнулась вічно, Цю посмішку магічну бачити щодня, Твій голос чути ніжний, кристалічний, Який шепоче в вушко тихо — «Ти моя». #квірш

Між засухою та зливою – тонке павутиння літа, промінням палким нагріте й напругою перезрілою, що гримне крещендо: блискавка – тонкий хірургічний скальпель – розітне і не з'єднаєш полотна піднеб'я вицвілі. Між засухою та зливою – осінні схололі кроки, де листя стежками спокій покриє, під птахів крилами у пір'я строкате, зрошене в світанні краплин мереживом, сховає розмоклі межі, пролізе у душу кожному. Між засухою та зливою – в грудневі порожні ночі морозу нема: торочить розчахнуте небо, міряє по вінця грозою сповнені калюжі та вулиць вени, безлисті сумують клени не спраглі тепер, оголені. Між засухою та зливою – весни взеленілий пагін оглушить поля громами, напоїть, що переливами у повінь злилися – стишити б, спинити, чекати травень, де трави в покоси склались і слухають неба ритміку. Між засухою та зливою – Сезони такі мінливі. @olesya13r #репа

Хованка Я ще змалечку гарно навчилася грати у хованки: Хто б мене не шукав, усе марно, бо я вмотивована Кривдами, криками, галасом світу бентежного Бігти, ховатись, лише крізь шпариночку стежити. Я могла бути наче прозорою і дуже тихою, Вміла завмерти надовго і майже не дихати, Вірила - силою думки я мов розчиняюся, Аби постати у світі без мороку й хаосу. То була лише гра, та здавалось - життя на кону. Я лишалась живою. Мене залишали одну І у тишу та спокій я вже догравала сама… Самота переконлива - в хованці болю нема. Там безкрайо і синьо, на спинах колишуть кити Власний світ, який вабить постійно, завжди прихистить - Світ ілюзій, що й досі тримає мене на плаву, Божевільну, мабуть, але всупереч всьому живу. Я не можу спинитись, проте, мене можна знайти! Варто тільки хотіти. Лічити лише до пʼяти. Помічати підказки: вони в чорно-білому світі Проростають моїми слідами, римуються, квітнуть. P.S. Я така вже, як є… Певно, гірша з можливих ілюзій… Тож, рахуй до пʼяти, мій О.Е. Я люблю тебе. Сьюзі

💋 навіть не спати намагаєшся театрально, Гамлет позаздрив би твоїм красномовним жестам. що наше життя, — дві танучі кульки у ванній, кава, кишені, дивні сусіди й протести. скільки безслів стало спробою впасти у втому, скільки очей споглядали твою безпорадність... кожному з них віддаєш половину. потому — кожного з них запроторюєш гнити за ґрати. навіть твоя беззмістовна та холодна присутність — спосіб кричати всим тілом про відчай кволо. кожна необачність — як доза говіркої отрути, слово не попіл, але скидаєш із себе в ментоловий подих. так, що позаздрить гріху і спочивший в бозі. містерія дощок скрипучих і пилу. вірні кульки розтанули, кулі — розсипалися по підлозі. сон — лиш цілунок з тінню.

бо знаєш (знаєш!), мільйон дієслів як ототожнення любові: слухати говорити гріти торкати віншувати ніжність на комірці твоєї сорочки між останнім ґудзиком під горлом і тоненьким просвітом нагрітого тіла дихати — це ж теж любити Оля Лозинська

Невидимки Прикордоння моїх сновидінь огорнуло туманом, болотами покрилась земля, непривітно-сумна, непізнавана. На межі небуття, де свідомість німа під химерності хмарами — там блукають вони: відголосся з буденності — люди-примари. — Хто ви є? Ми знайомі? — Знайомі, — відказують шелестом-шепотом, — І з тобою назавжди, як тільки зустрілися вперше ми, наші усмішки, наші слова, наші погляди щирості полонили тебе, і у закутках схованих ми поселилися. Стерлись наші обличчя і звати нас як — неважливо, забулося, і де бачились ми, що за день це був, рік, що за місто чи вулиця — та відтак ти вже сповнена тінню присутності нашої, Придивись та прислухайся: З нами ти стала... ? — Кращою. @lyubabas #космонавт #панілюбов