Forpost слiдопита

21 червня Притчі, розділ 3 «Пам’ятай про Нього на всіх своїх дорогах, – і Він вирівняє твої стежки» (Притчі 3:6). Згідно з книгою Приповістей, найпростішою умовою досягнення щастя в житті християнина є віра в те, що Сам Бог керує його життям. Дозвольте розповісти вам про те, як це сталося у житті Букера Т. Вашингтона. Після звільнення з рабства та роботи на солеварному заводі вітчим влаштував його на роботу у вугільну шахту. Але ця робота не залишала жодної можливості для навчання, тому через деякий час мати підшукала для сина іншу роботу – вдома у знайомої забезпеченої білої жительки півдня. Робота була не надто складною і залишала багато часу для навчання, і все ж таки поглянули б ви на бідолаху Букера! Усе його життя минуло в похмурій глиняній хатині без вікон, і він навіть не уявляв собі, що в будинку може бути так охайно, чисто і світло, а вимагали з нього дуже багато. Господиня змушувала його знову і знову переробляти те саме, поки її не влаштовував результат. Спочатку це здавалося нестерпним, але Букер вирішив намагатися щосили і навчитися всього, чого тільки можна було навчитися, працюючи по дому. Через чотири роки такої роботи Букер подав заяву на вступ до Гемптонського інституту у штаті Вірджинія. Йому не вистачило грошей на квиток до самого Гемптона, тому частину шляху йому довелося пройти пішки. Коли хлопець з'явився на прийом до керівниці інституту і запитав, чи студентам надається можливість відпрацьовувати вартість навчання, вона деякий час із цікавістю його розглядала, а потім відповіла: «Треба підмести сусідній клас. Бери віник і до роботи!» Букер зрозумів, що це був його вступний іспит. Найкраще він умів підмітати та наводити лад у приміщеннях. Бог довго готував його до цього випробування. Він тричі замів класну кімнату, потім чотири рази вимив її ганчіркою, не пропустивши жодного куточка. І коли керівниця повернулася, усе було чисто. Вона оглянула клас, вийняла білу носову хустку і провела нею по столу, а потім по дерев'яній обшивці стіни. На хустинці не залишилося жодної цятки. «Думаю, ти цілком заслуговуєш стати студентом нашого закладу», – тихо сказала вона. То був чудовий момент! Букер на відмінно склав вступний іспит! Тепер ви розумієте, чому йому довелося так важко працювати всі ці роки? А чим ви хотіли б займатися, коли станете дорослими? Розкажіть про свої бажання Богові, а потім наполегливо працюйте. Відповідально ставтеся до своїх повсякденних обов'язків, до шкільних завдань, до уроків музики й до роботи, тобто до всього, що ви робите. І тоді Бог обов'язково вкаже вам шлях.

20 червня Притчі, розділ 1 «Початок мудрості – страх Господній; лише нерозумні нехтують мудрістю та повчанням» (Притчі 1:7). Коли наші знання мають в основі «страх Господній» (тобто благоговіння перед Богом), то результати їхнього застосування вражають уяву. У 1856 році у невеликій глиняній хатині без вікон народився хлопчик. Його мати була рабинею. Вона назвала сина Букер. Одним із перших спогадів юного Букера була молитва матері: «Господи, ось я і мої діти. Змилуйся над нами і дай нам свободу, Господи, будь ласка, дай нам волю». Діти рабів не мали права навчатися у школах. Букерові залишалося лише рости і сподіватися, що Бог відповість на молитви матері. Коли хлопчику виповнилося чотири роки, розпочалася Громадянська війна. Коли йому виповнилося сім років, Лінкольн уже проголосив скасування рабства в США. Через деякий час Букер разом із вітчимом почав працювати на солеварному заводі. Тут він побачив, як невідомий йому юнак уголос читав газету для своїх колег. «Якби я тільки міг читати, – подумав хлопчик, – як це було б чудово!» Він розповів про своє бажання матері, і незабаром їй удалося купити для нього «Буквар». Хлопчик брав книгу із собою на роботу і тут просив людей пояснити йому літери та слова. Зрештою вітчим дозволив хлопчику ходити до школи – за умови, що він вставатиме о четвертій годині ранку і відпрацьовуватиме свої прогули на роботі. Перший день у школі став найщасливішим днем ​​у житті Букера. Утім, не обійшлося і без розчарування. Хлопчик помітив, що в інших дітей було по два імені, а в нього лише одне. Тому, коли вчитель попросив його назвати своє прізвище, хлопчик відповів запинаючись: «Вашингтон, Букер Вашингтон». Це прізвище приліпилося до нього на все життя. Тоді хлопчик уперше потрапив на урок недільної школи. А через кілька років він перетнув майже пів країни, щоб потрапити до Гемптонського інституту в штаті Вірджинія. Тут йому також довелося працювати, щоб оплачувати навчання. Повернувшись додому, він два роки викладав у школі, потім протягом року навчався в семінарії Вайланда у Вашингтоні і, нарешті, знову потрапив до Гемптонського інституту, цього разу як викладач. Менш ніж за 20 років колишній раб, який прагнув знань і любив Господа, зміг стати викладачем у престижному інституті! А ще за два роки він заснував власний інститут, зараз відомий як Університет Таскіґі. Спочатку інститут складався з орендованого приміщення церкви, невеликої будівлі й 30 студентів. Тепер це великий університетський комплекс, у якому проживають і навчаються тисячі студентів. «Немає меж для корисності того, хто, відмовившись від власного "я", дає можливість Святому Духові працювати над своїм серцем та живе життям цілковитого посвячення Богові» (Е. Уайт. Бажання віків. С. 251). Тут ідеться про тебе!

19 червня Псалми 148, 149, 150 «Заспівайте Господеві нову пісню… Адже Господь любить Свій народ, увінчує покірних спасінням» (Псал. 149:1, 4). Книга Псалмів закінчується вигуком: «Все, що дихає, нехай хвалить Господа!» (Псал.150:6). Спів – одна з форм прославлення. Навіщо ж співати Господеві? Усі причини можна підсумовувати в одному реченні: «Адже Господь любить Свій народ»! Богові приємно посилати ангелів для того, щоб допомагати та захищати Своїх дітей. І Господу приємно чути їхню вдячність і хвалу – у молитвах та у співі. Пропоную вам ще одну історію з життя Фаоле. Цього разу йтиметься про те, як він славив Господа. Коли Фаоле постарів, він вирішив оселитися в горах, де минуло його дитинство. Спеціально для нього в селі Еневолого було відкрито нову місію. Тут він збудував новий храм. Незадовго до церемонії посвячення цього храму розпочалася Друга світова війна, і в горах з'явилися японські війська. Вони вбивали всіх, кого підозрювали у співпраці із союзниками, і спалювали цілі селища. Коли вони були вже близько, Фаоле наказав своїм односельчанам бігти в гори. До цього часу рідні діти Фаоле вже виросли, проте він узяв на виховання кількох сиріт, і тепер вони мешкали у його родині. Усією сім'єю вони вирішили втікати, щойно ворог опиниться близько. Фаоле не хотілося йти далеко від дому, тому він переправився через річку і збудував невелику хатину в лісі навпроти села. У суботу після обіду у Фаоле виникло відчуття, що супротивник близько. До ранку він зібрав близьких і переправився через річку, щоб сховатися у своїй хатині. За кілька хвилин у небі з’явилися ворожі бомбардувальники. Село було повністю зруйновано. Через деякий час до річки вийшли розвідники союзників, які шукали ворожі укріплення. «Ось воно!» – лежачи в густому підліску, шепнув один із солдатів, вказуючи на хатину з пальмового листя, що стояла на невеликій розчищеній ділянці. Розвідники завмерли. З хати долинали голоси. «Мабуть, там офіцер і кілька солдатів», – прошепотів інший. Американці взяли двері на приціл і приготувалися розстріляти всіх, хто спробує вийти з хатини. Яке ж було їхнє здивування, коли через хвилину вони почули спів: «Ніде не страшно з Ісусом». «Усе гаразд, хлопці, – полегшено видихнув офіцер. – Тут у нас немає ворогів!» І справді, вони зустріли друзів. Це Фаоле та його діти звеличували та славили Господа на ранковому богослужінні. Спробуйте і ви запровадити спів на сімейному богослужінні.

18 червня Псалми 121, 122, 124, 125 «Я підношу свої очі до гір, звідки прийде мені допомога. Моя поміч від Господа, Котрий створив небо та землю» (Псал. 121:1, 2). Пропоную вам ще одну історію із життя Фаоле. Саме тоді, коли Фаоле прийняв хрещення, Церква шукала людину для відкриття нової місії у селі Мабіки. Від міста Порт Морсбі до цього села було близько двох днів ходьби вздовж узбережжя. І, звичайно, туди поїхав Фаоле з дружиною і маленькими дітьми. Він побудував нові доми, церкву та нову школу. Місцеві жителі полюбили свого вчителя і той спосіб життя, що він їм пропонував. Однак на іншому боці пагорба було село язичників. Вождь цього села дуже розлютився, коли побачив зміни, що відбулися з жителями Мабіки. Жителі цього гірського села не бажали змінювати свої язичницькі звичаї. Тому, коли їхній вождь раптово помер, місцевий чаклун вирішив, що винен Фаоле, а отже, його родина теж має померти. П'ятдесят воїнів-язичників натягли тятиву луків, заточили списи, вмочили стріли в отруту, покрили тіло бойовими малюнками і почали чекати ночі, коли буде дано сигнал атакувати. Незабаром чутка про підготовку нападу долетіла до Мабіки. Сільські жителі в страху втікали в джунглі, благаючи Фаоле та його близьких піти за ними. Фаоле усвідомлював небезпеку, що загрожувала їм, але все ж таки вирішив залишитися. Він розгорнув Біблію і прочитав: «Господній ангел отаборюється навколо тих, котрі бояться Його, і визволяє їх» (Псал. 34:8). Потім він сказав дружині та дітям: «Не бійтеся. Ідіть спати. Бог нам допоможе». Усі вони мирно спали до ранку. Нічого не сталося ні цієї, ні наступної ночі. Коли наш місіонер у Порт Морсбі дізнався про загрозу нападу на Фаоле, він сам приїхав до Мабіки, щоб зрозуміти, що там відбувається. Але в селі було спокійно, усі були задоволені. Тоді він вирушив у язичницьке село на іншому боці пагорба. Тут він побачив похмурих і роздратованих чоловіків, а їхні жінки сміялися з них. Новий вождь зізнався: «Хочете знати, чому ми цього не зробили? Як же ми могли вбити Фаоле, коли ви і ще безліч людей у ​​білому одязі всю ніч стояли на сторожі навколо його хатини?» Ось і весь секрет! Бог, Якому служив Фаоле, послав допомогу, коли вона була необхідна. Коли вам самим знадобиться допомога, зведіть очі до Небесного Отця. Він обіцяв вам Свою допомогу!

17 червня Псалом 119:105-176 «Твоє слово є світильником для моїх ніг, світлом на моїй стежці» (Псал. 119:105). Що темніша ніч, то яскравішим здається світло. Біблія часто стає світильником. Ілюстрацією до цього становища може бути історія, що сталася у Новій Гвінеї. Наприкінці 70-х років ХІХ століття серед гірських племен канібалів народився хлопчик. Мати назвала його Фаоле. Вона й не підозрювала, наскільки злим та жорстоким стане її син. У 15 років він уперше вбив людину – лише тому, що так прийнято серед мисливців за головами. Це вбивство пробудило в ньому невгамовну спрагу крові. Незабаром він убив ще одного чоловіка, потім двох жінок та дитину. Але тепер про нього йшла погана слава, його почали боятися. Через кілька років померла мати, і він так розлютився, що вбив ще двох людей. Поліція отримала наказ вистежити і схопити Фаоле, і зрештою він опинився за ґратами. Коли він вийшов із в'язниці, в Ефогі, його рідному районі, уже була адвентистська громада. Фаоле було вже майже 50 років. Але він прийшов до місіонера і сказав, що хоче навчатися. Тут він відкрив для себе Біблію та навчився читати. У його душі спалахнуло спасенне світло, і його життя докорінно змінилося. Він навчився митися, прати одяг та прибирати у будинку. У Фаоле з'явилися друзі. Люди почали звертатися до Фаоле по допомогу. Саме він першим потоваришував із солдатами союзників під час Другої світової війни та керував військовими санітарами, які виявили героїзм, доставляючи поранених солдатів до польового шпиталю. Одного разу йому довелося виводити групу австралійських піхотинців із оточення у глибокому тилу ворога. Дорогою вони заблукали. Фаоле зібрав солдатів і сказав: «Моя сильно вибачатися. Моя зовсім згубити дорогу». Ці люди ледве трималися на ногах від голоду і відчаю, та Фаоле попросив їх схилитися на коліна і благати «моя великий Господь, Який на найвищій горі», вивести їх на правильний шлях. Фаоле перестав молитися, а потім повернувся і пішов у зворотному напрямку – так надихнув його Господь. А вже за годину вони перейшли лінію фронту, і вся його група була у безпеці серед своїх. Яка дивовижна зміна! Тепер це була інша людина! І все завдяки тому, що в темряві Фаоле побачив світло і пішов за ним. Вам також не обійтися без цього світла – без Слова Божого у вашому житті. Читайте його, вивчайте його – і воно неодмінно стане світильником, що освітлює ваш шлях.

16 червня Псалом 119:57-104 «Господи, Твоє слово навіки незмінне на небесах… За Твоїми законами… Ти мене оживляєш… Твої Заповіді роблять мене мудрішим за моїх ворогів» (Псал. 119:89, 91, 93, 98). Давні люди палко любили Слово Боже. Якими дивовижними словами вони описували свої почуття: «Закон Твоїх уст для мене дорожчий, ніж безліч золота й срібла… Які ж солодкі для мене Твої! Вони для мене солодші за мед!.. Твої Заповіді роблять мене мудрішим за моїх ворогів; вони – моє надбання!» (Псал. 119:72, 103, 98). Нескладно помітити різницю між тими, хто з вірою та старанністю вивчає Біблію, і тими, хто від неї далекий. Одного разу чоловік, який не вірив у Святе Письмо, розмовляв з лікарем-християнином, котрий дуже любив читати Біблію. «Я дивуюсь, що ви взагалі вірите Біблії, – говорив невіруючий. – Ви ж освічена людина! Адже ми не знаємо навіть, хто є справжнім автором усіх цих книг у Біблії». «А ви вірите, тільки якщо знаєте автора того, у що ви вірите?» – м'яко запитав лікар. «Звичайно, мій любий друже!» – відповів невіруючий. «Тоді ви, мабуть, знаєте, хто придумав таблицю множення?» – запитав лікар. «Хм... ні». «І все-таки ви вірите в неї і навіть використовуєте її щодня, чи не так?» «Загалом... так, – відповів чоловік, починаючи почуватися некомфортно. І раптом його обличчя засвітилося надією: – Але ж таблиця множення дуже корисна. То навіщо нам знати її автора?» «Те саме можна сказати про Біблію, – промовив християнин. – Вона теж дуже корисна! Ви коли-небудь чули, щоб людина казала, що була злодієм і п'яницею, ганьбила ім'я своєї сім'ї, а потім почала вивчати математику й геологію і стала зовсім іншою людиною?» «Мабуть, ні», – процідив невіруючий. «Що ж, – відповів лікар, – я можу вам показати не просто поодинокі приклади такого перетворення, а й назвати сотні людей, які радикально змінили своє життя лише тому, що повірили, полюбили і почали вивчати Боже Слово». А ви любите Біблію? Чи читаєте її? Чи вірите тому, що вона говорить? Якщо так, то через її слова ви знайдете нове життя і станете мудрішим за своїх ворогів.

15 червня Псалом 119:1-56 «Я бережу Твоє слово у своєму серці, щоби мені не грішити проти Тебе» (Псал. 119:11). Коли я був місіонером у Бірмі, у нашу аптеку прийшов літній чоловік з важкою формою малярії. Я дав йому флакон найкращого засобу, який у нас був, і прописав приймати його тричі на день. Я навіть записав спосіб застосування та дозування на етикетці й запевнив, що, чітко дотримуючись моїх інструкцій, пацієнт повністю одужає протягом трьох-чотирьох днів. Через чотири дні до мене прийшов старший син того чоловіка. Він повідомив, що батькові набагато гірше, і попросив мене прийти до нього. «Гірше?» – перепитав я. У голові промайнуло: «Завдяки цим лікам усім стає тільки краще. Невже я дав йому не той засіб?» Тоді прийом хворих уже закінчився, тому я швидко зібрав аптечку і разом з молодим чоловіком вирушив до його батька, який жив приблизно за шість кілометрів від нашої клініки. Бамбуковими сходами я піднявся на другий поверх, де на циновці лежав сам хворий. Я відразу зрозумів, що старому справді гірше. «Нічого не розумію, – звернувся я до нього. – До цього часу ви вже повинні були видужати. Дайте мені глянути на флакон, який я вам дав. Можливо, я помилився і дав вам не той засіб». «Він там, на полиці», – відповів старий, тремтливою рукою показуючи в бік каміна. Я підійшов до полиці, знайшов там флакон і відразу зрозумів. Флакон був повний! «Ех, пане, – сказав я, – ліки – це вам не чаклунство. Вони не зможуть вилікувати вас від малярії, якщо просто стоятимуть біля вогнища. Ви повинні приймати його внутрішньо, адже хвороба всередині вас. А тепер відкрийте рота. Потрібно терміново розпочати прийом ліків». Старий відкрив рота, і я влив йому повну столову ложку ліків. «Ну ось, так краще, – зрадів я. – Сьогодні ввечері прийміть ще раз. А завтра і післязавтра прийматимете тричі на день. Потім подивимося, чи буде покращення». Звичайно, незабаром його стан покращився, і він сам прийшов за новим флаконом. «Я хочу, щоб у мене завжди були ці ліки. Якщо хвороба повернеться, я просто вип'ю їх і одужаю», – радісно повідомив старий. Ми часто поводимося так само, як цей неписьменний старий із джунглів. Ми зберігаємо наші красиві новенькі Біблії на книжковій полиці, на столі або навіть під подушкою, але рідко читаємо їх. Поміркуйте над цим. Бережіть Слово Боже у своєму серці. Читайте його щодня.

15

#памятна_перлина Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі! 📖Вих. 20:12

14 червня Псалом 106 «Згадай і про мене, Господи… аби я міг бачити добробут Твоїх обранців, радів щастям Твого народу» (Псал. 106:4, 5). Сьогодні у США День національного прапора. Цього дня 1777 року було затверджено добре знайомий нам прапор зі смугами та зірками. За дивовижним збігом наш біблійний уривок сьогодні також є одним із національних гімнів Ізраїлю. Звичайно, християнам слід насамперед бути гідними громадянами майбутнього Царства Небесного. Але водночас ніщо не заважає їм бути доброчесними представниками свого земного народу та радіти з його успіхів. Айра Даттон народився у штаті Вермонт 1840 року. Під час Громадянської війни він воював на боці Союзу, потім одружився, але шлюб виявився невдалим, і він спробував знайти душевний мир, ставши священником у монастирі католиків-трапістів. Але й тут його серце не знайшло спокою. Він залишив монастир, а 1887 року в одному з журналів він прочитав розповідь про отця Дам'єна, який посвячено працював серед прокажених на острові Молокаї, одному з островів Гавайського архіпелагу. «А він уже зовсім старий, – подумав Айра. – Йому потрібен наступник. Я міг би стати такою людиною». І Айра вирушив на Молокаї. У ті часи проказа вважалася страшним захворюванням, тому Айра знав, що ніколи не повернеться до рідної країни. На острові Молокаї його називали братом Джозефом. Він доглядав отця Дам'єна в останні дні його життя, а потім зайняв його місце у служінні прокаженим. Серед речей, які він узяв із дому, був і американський прапор. Неподалік пляжу Джозеф спорудив флагшток і щоранку піднімав прапор, а вечорами спускав його вниз. Прапор був єдиною ниточкою, що пов'язувала його з батьківщиною, крім поодиноких листів і газет, які іноді доставляли поштою. У 1908 році в одній із газет він прочитав, що американський флот здійснить кругосвітнє плавання як місію доброї волі. Під час подорожі планувалося відвідування Гавайських островів. «Вони пройдуть повз Молокаї, – думав місіонер. – Може, я навіть побачу їх». Він продовжував щоранку піднімати прапор, з надією вдивляючись в океан. Хтось розповів президентові Теодору Рузвельту про палкі сподівання брата Джозефа. Президент зв'язався з адміралом, командувачем флотилії, яка тоді саме наблизилася до Гонолулу. Адмірал отримав наказ обігнути Молокаї, щоб Джозеф зміг побачити американські кораблі. Одного чудового ранку брат Джозеф, як завжди, вийшов, щоб підняти прапор, і побачив величезний сірий корабель, що наближався до берега. За ним рухалося ще одне судно, а потім ще, поки на горизонті не з’явилася ціла флотилія з крейсерів. І на кожному з кораблів, що проходили повз Молокаї, приспускали прапор, віддаючи честь прапору героя, який жив на острові. Постарайтеся бути гідними громадянами своєї країни та радійте успіхам своєї держави.

13 червня Псалом 103 «Як батько любить дітей, так Господь виявляє милість до тих, котрі Його бояться» (Псал. 103:13). Який дивовижний псалом! Начебто в цьому уривку Святого Письма виражена вся доброта, все милосердя, вся любов і турбота Всевишнього. Кілька років тому мені трапилася розповідь, яка чудово ілюструє глибину батьківської любові. Мати померла, коли Ніні було лише чотири роки. Дівчинка залишилася із батьком. Вони довго не могли оговтатися від втрати, але Джим робив усе, щоб потішити доньку. Він навіть подарував їй кошеня. Джим готував їжу, прибирав у будинку, прав і лагодив одяг. А ввечері він слухав, як молиться дочка. Він і сам щовечора молився, щоб Бог допоміг йому піклуватися про доньку. Через два роки у Джима виявили туберкульоз. Прогнози лікарів були невтішні: не більш як пів року життя. Того вечора Ніна, як завжди, прийшла поцілувати тата на ніч. Але він не підпустив її близько: «Рідна, тато не хоче, щоб ти підхопила застуду. Адже ти вже велика дівчинка». По щоках доньки покотилися сльози, її губи тремтіли. Джим звернувся до іншого лікаря, але той поставив такий самий діагноз. Джим думав лише про одне: що ще можна зробити для доньки. Зрештою він дав оголошення до місцевої газети. «У зв'язку зі смертельним захворюванням віддам на усиновлення свою шестирічну доньку. Вимоги: сімейна пара з добрими рекомендаціями». Незабаром до його будинку під'їхав лімузин. Джим поговорив з тією сімейною парою, але сказав, що він по-іншому уявляє майбутнє доньки. Сусіди тільки посміхалися: на їхню думку, він позбавив Ніну гарного статку. Приїжджали й інші. Джим відмовив усім. Один із сусідів сказав, що на Джима слід поскаржитися. Але одного разу до будинку під'їхала ще одна машина. «Нещодавно ми самі втратили дочку, – сумно сказав чоловік. – І ми подумали, що…» «Вважайте, що ми домовилися, – сказав Джим. – Але я хочу провести з донькою ще один день». Цілий день він провів з Ніною і слухав, як вона співає пісні своїй ляльці та кошеняті. Він розповів доньці, що їй доведеться познайомитися із чудовими людьми. Як завжди, вислухав її молитву і поправив постіль. Ці добрі люди приїхали наступного ранку, і в житті Ніни почався новий етап. Її батько залишився сам. Його серце було розбите, але в ньому продовжували жити найтепліші спогади. Саме така любов нашого Небесного Батька – і навіть ще сильніша. Навіть коли ми неслухняні, Він не допускає і думки про те, щоб розлучитися з нами. Він просить бодай ще один день, а потім ще один день. Ви повинні пообіцяти Господу, що ніколи не залишите Його з розбитим серцем!