записник ллер

Читай мене між рядками у нечитаній книзі. Вивчай мене через сузір'я у зоряні ночі. Прислухайся до мене у мелодії пісні. Відчувай мене у прохолодному вітрі. П'яній мною, смакуючи терпке вино. Тримай мене, як повітряну кульку в дитинстві. Опікайся мною, торкаючись вогню свічі. Задивляйся на мене через картини Леонардо да Вінчі. Вдихай мене, як повітря після дощу. Тремти мною у нічну грозу. Цілуй мене через ікони у храмі. Бажай мене, як краплину води серед пустелі. Цінуй мене, як кожну хвилиночку часу. Оберігай мене, наче кришталеву вазу. Загадуй мене у бажанні, коли падає зоря. Сумуй за мною, бо я у цьому світі така одна. Кохай мене, наче першу і щоб останню. Кохай мене, бо ти – моє єдине бажання. Джозі Ллер #вірші

Не чекай, доки охолоне чай, І холонути разом із чаєм також не поспішай. Для часу, звичайно, не існує функції «чекай», Але саме тому не поспішай, а відчувай. Заглянь в очі кольору «хтозна-якого». Можливо там і досі відображення лиш тебе одного? Відчини до серця свого браму, Дістань руки із кишень і торкнись губ губами. Поцілуй спочатку ніжно, Ну а потім, наче ураган на березі моря. Обіймай краще одразу міцно, Щоб в обіймах не охолонули двоє. Джозі Ллер #вірші

Очима карими поета, Вона згорала в полум'ї гріхів. Він створював в уяві її силуети, Вона викопувала ями для мерців. Він п'янів від її аромату – винограду й сонця, Вона пила, із погребів, у келихах вино. Він знав, що не вартий навіть і її мізинця, Вона ж бажала для нього лише кращого. Він знав усі її сюжети, Вона кричала: «Знайди для себе іншу!». Він помирав, чорт забирай, у самоті кімнати, Вона покинула його, залишивши лиш три крапки в кінці віршу... Джозі Ллер #вірші

Хочеш зробити мені боляче? Зроби. Хочеш обманювати мене? Обманюй. Хочеш спілкуватись зі мною холодно та грубо? Спілкуйся. Хочеш покинути мене? Покинь. Не хочеш писати? Не пиши. Хочеш проміняти мене на когось іншого? Проміняй. Хочеш ігнорувати мої почуття? Ігноруй. Хочеш забути про мене? Забувай. Але пам'ятай: життя має властивість бумерангу. Все, що відчувала я, неодмінно відчуєш і ти. І одного дня ти отримаєш свою карму, Але уже дотла будуть спалені усі наші мости. Ти шукатимеш мене у кожному, Але знайдеш хіба що копію. Мене не замінить жодне створіння І твоє серце стане, як дерево без коріння. Джозі Ллер #вірші

Ти думав моє серце б'ється з твоїм в унісон, Але моє серце вже давно закам'яніло. Стало холодним, пустим і твердим, І битись в грудях зовсім не хотіло. – Правда гірка, – казали всі. Але ніхто не спробував на смак Правди тієї і краплину. Жити в брехні простіше, хіба ж не так? Життя навчило. Подарувало солодкий смак брехні І той бридкий смак правди теж подарувало. Серце уже вдосталь скуштувало. Але це тільки один раз. Один єдиний раз, бо далі серце скам'яніло І твої крихкі слова Воно десь глибоко похоронило. Слова, що у серце запали раз, Вдруге уже не повториш І не помістиш у нього знов. Серце навчилось розрізняти оригінал від пустих твоїх розмов. Джозі Ллер #вірші

А я втомилась далі йти. Туди, у безодню, не знаючи сама куди. Я звикла вже сама до своєї самоти, Але у самоті потрібна я сама собі. А мене нема... Я загубилась. Збилась зі шляху. Блукаю у пітьмі. Я не знаю: Де я? Хто? Коли? У мені порожнеча утворилась. І тому я просто вже не знаю рухатись куди. Джозі Ллер #вірші

Гранітні обеліски, як медузи, Повзли, повзли і вибилися з сил – На цвинтарі розстріляних ілюзій Уже немає місця для могил. Мільярди вір зариті у чорнозем, Мільярди щасть розвіяні у прах. Душа горить. Палає лютий розум. І ненависть регоче на вітрах. Коли б усі одурені прозріли, Коли б усі убиті ожили, То небо, від прокльонів посіріле, Напевне б, репнуло від сорому й хули. Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи! Життя не наліза на ваш копил. Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій Уже немає місця для могил! Уже народ – одна суцільна рана, Уже від крові хижіє земля, І кожного катюгу і тирана Уже чекає зсукана петля. Розтерзані, зацьковані, убиті Підводяться і йдуть чинити суд, І їх прокльони, злі й несамовиті, Впадуть на душі плісняві і ситі, І загойдають дерева на вітті Апостолів злочинства і облуд! Василь Симоненко

поцілована сонцем, але не тобою.

закохатись поглядом, а потім увесь час думати...

Він усім говорив: «Вона моя. Лише моя». О ні, милий, вибач. Я не твоя. Я нікому не належу. Я навіть інколи буваю не своя. А ти казав: твоя. Я п'янка, крихка, недоторканна, егоїстична і вульгарна. Я не належу світу. Я – своя. Непокірна, дивна, інколи сумна. Я така. Одна. Одна така на цьому світі і у цьому світі я такóж одна. Бо така я. Така, як є. Якою стала, пропускаючи крізь себе усі ті сказані ніким слова. Але не впала. Залишилась своя. І тому запам'ятай – я. не. твоя. Джозі Ллер #вірші

dark romance. 🕸