Кубанское казачье войско

Читаючи про Шкуро (боги, як круто виглядає ëго хвамілія зі закінченням ський: Шкурівський), побачив доволі смішне співпадіння в наших особистостях. І ні, я не про алкоголізм, а про навчання та уяву:

Навчався я або дуже добре, або дуже погано середини не було; усе залежало від того, чим у цей момент була заповнена моя голова. Я мав надзвичайно жваву уяву, і, якщо захоплювався якоюсь ідеєюьабо цікавою книжкою, вчення йшло під три чорти.

Бойовище на Кубани!

Сів я зрання почитати книжку і не встигнув навіть почати, зразу звернув увагу на зноску до основного тексту. Давайте я її вам наведу:

¹ Катеринодар — зараз місто Краснодар, тимчасово окупований Російською Федерацією. Місто засноване в 1793 як військовий табір «Нова Січ», запорожцями, за переказами отамана Кухаренка, а пізніше фортеця чорноморськими козаками, переселеними на Кубань після приєднання Західного Передкавказзя до Росії. З 1860 — адміністративний центр Кубанської області. Статус міста отримало в 1867. 3 проведенням в 70 – 80-х роках XIX століття залізниці на Північному Кавказі місто перетворилося на великий торговельно-промисловий і транспортний центр Кубанської області. В 1917 – 1919 роках Єкатеринодар був столицею Самостійної Кубанської Народної Республіки та Південно-Східного Союзу.

Тут ідеально майже все, особливо приємно таке бачити в якісній та приємній книзі, котру не тре шукати десь на смітниках. Проте, літератури про рідний край все рівно маловато. Бойовище на Кубани!

В эту субботу виделся с ребятами с NORD, прекрасной души люди. Карело-казачье братство растёт и развивается)0)) Бойовище на Кубани!

Карельские добровольцы, сражающиеся за Украину, стремятся освободить Карелию и родственные финно-угорские народы от Кремля . Это таинственное подразделение егерей преимущественно действует в сумерках с применением приборов ночного видения. Karjalan ryhmä ᛇ NORD образовалась из карел, других финно-угорских и скандинавских этноактивистов, а так же людей, неравнодушных к судьбе Севера, которые присоединились к вооружённой борьбе в украинских формированиях. Цель бойцов – быть ядром освободительной армии независимой Карелии, меритократической страны, которая станет геополитическим форпостом Фенноскандии. Присоединяйтесь к нашей борьбе, распространяйте информацию о добровольцах и следите за новостями!

Zаходим! Напоминаю, у нас стримчик, правда из-за технических проблем похоже будем в тг. Если-же выйдет починить гарнитуру ведущего сможете зайти на ютуб. Бойовище на Кубани!

🔥 Панове, нарешті! Після довгої павзи! Ми матимемо стрім! (якщо світло не відключать) І не просто стрім, а ціле Мелемо з цікавими гостями. На цей раз до нас завітають Кубанські козаки з Вольно-Казачого отряду РДК. Поговоримо про Кубань, про життя, про війну. Коли? Завтра (в неділю 30 червня) о 20:00. Нашо? Бо буде весело та пізнавально. Це той стрім про козаків що обіцяв? Ні, це інший, що не обіцяв. Всіх чекаю! https://youtube.com/live/ZeuIR0m9bec?feature=share

​​"Останній запорожець Кубані" За авторством Андрія Чорного На з'єднання з білими! На 1918-й припадає найвідоміший період його життя, коли лише одне прізвище Шкуро сіяло жах серед червоноармійців та більшовиків по всій Кубані та Північному Кавказу. Спочатку він зібрав навколо себе малий гурт однодумців, хоча правильніше сказати, що це вони його знайшли як лаветного козацького офіцера часів Першої світової. Саме з тим малим загоном він підняв повстання проти радянської влади на Кубанщині, Ставропільщині та у Терській області. Його успіх та безстрашність вражали, маючи менше сил, він, утім, постійно ставив ультиматуми червоним. У більшості випадків виходив переможцем, до самого з'єднання з Добровольчою армією Денікіна, яка наближалася до нього з півночі. Після з'єднання з Добровольчою армією він увійшов до складу регулярної армії та прийняв командування над 1-ю Кавказькою козачою дивізією. Варто зазначити, що після підпорядкування Антонові Денікіну у Шкуро були дуже непрості відносини з командувачем та ставкою загалом. І недоторканним він лишався лише завдяки великому авторитету серед козаків та вояцькому хисту. Щодо ідеологічних розбіжностей з керівництвом Добровольчої білої армії, зокрема з Денікіним, слід сказати, що сам Шкуро був за демократичні перетворення та установчі збори, а не за реставрацію старого режиму. До того ж, незважаючи на запальний характер, він ніколи не відзначався нещадністю до ворогів. Відомо лише декілька випадків, коли його польові суди, а фактично коло старійшин, засуджували на смерть більшовицьких зверхників. Переважно Шкуро шмагав їх нагаями та відпускав. Його судом були старі козаки-станичники, які вирішували долю полонених і виголошували їм присуд. Шкуро взагалі мав огиду до знущання над полоненими чи підозрюваними, на відміну від іншого відомого кубанського генерала воєначальника Покровського, який заслужив собі прізвисько "Вішатель" за те, що страчував усіх без розбору. Шкуро часто сварився з Покровським через це. Він, як кубанець, добре розумів етнічні відносини на Північному Кавказі на відміну від прийшлих російських офіцерів. Саме завдяки правильній політиці Шкуро зміг об'єднати навколо себе гірські народи: черкесів, кабардинців, навіть інгушів, які воювали з терцями. Спочатку ці народи або дотримувались нейтралітету, або навіть симпатизували більшовикам. Але коли Шкуро розпочав боротьбу всі охоче йшли під його командування. Бойовище на Кубани!

​​Кубанський історик П.Короленко наводить досить показовий епізод який стався під час подорожі Олександра ІІ в 1861 по Кубані. Під час подорожі Олександра зі своїм почтом від Тамані до Катеринодару необхідно було переправитись паромом поблизу станиці Слов’янській через річку Понуру. Під час переправи трапився наступний випадок: Коли паром почав відходити від берега, то жінка чорноморка, яка стояла там серед інших гучно сказала: «Ач! Тим воно в світі і правди нема, що цар з москалів!» Государ, почувши ці слова, посміхнувся і щось промовив французькою князю Орбеліані. В той час государ був в двубортном сюртуці з ґудзиками, які козацькі офіцери не носили, так що такий костюм вважався армійським і в очах простолюду був москальським. Вірогідно государ це зрозумів сам або йому пояснили інші, тільки на зворотньому шляху... був одягнутим в козацьку черкеску...» . Джерело: Короленко П.П. Переселение казаков за Кубань в 1861 г., с приложением документов и записки полковника Шарапа//Кубанский сборник. Т. 16. – Екатеринодар, 1911. - С. 360. р. Автор допису: Останній Самостійник Бойовище на Кубани!

​​"Останній запорожець Кубані" За авторством Андрія Чорного Коротка довідка Андрій Шкуро народився в 1886 році в українській родині колишніх чорноморців Шкур у станиці Пашківській (колишній Пашківський курінь Війська Запорізького). Його батько Григорій Федорович був полковником Кубанського козацького війська та учасником російсько-турецької війни, дід Федір Пилипович [був] осавулом ККВ та управителем станиці Катеринодарської. Його предки були зі Шкуринського куреня, звідси і прізвище Шкура. Саме так має звучати його справжнє прізвище. Спочатку було змінено на Шкуро по закінченні Миколаївського кавалерійського училища в Санкт-Петербурзі. Довший час він і підписувався як Шкуро, зокрема на початку повстання проти більшовиків у своїх відозвах у 1918 році. Однак у тому ж 1918-му на засіданні Кубанської Ради він узагалі підписувався як Шкуринський. У дитинстві його рано віддали на навчання поза межі Кубані. Коли йому було 10 років, батько відправив у Московський кадетський корпус. Утім юний Шкуро не був взірцевим кадетом, мав нестримний та запальний характер, тож постійні забіяцькі пригоди закінчувались для нього дуже неприємними історіями. У 1905 році в час першої революції в Російській імперії він був одним з ініціаторів так званого кадетського бунту, до того ж писав вірші до повстання. Після придушення повстання Шкуро заарештували, йому загрожувало відрахування, але великий князь шеф корпусу підписав помилування. Згодом Шкуро закінчив Миколаївське кавалерійське училище в Петербурзі, після випуску став офіцером у Кубанському козацькому війську та відразу взяв участь у Перському поході. Після повернення в Катеринодар провадив розбишацьке життя картяра. Як той козак Голота на Січі, постійно встрягав у всілякі пригоди та гультяйські бійки. За що його, офіцера, навіть карали гауптвахтою. За словами самого Андрія Шкура, закінчив би він геть погано, якби не зустрів своє кохання та не одружився. З вибухом Першої світової війни Шкуро на її фронтах в перших рядах. Несення служби в мирний час не могло принести задоволення такому відчайдуху, як він, тому війну він зустрів з особливим завзяттям та купою планів. Славу та визнання Шкуро здобув саме там, сформувавши зі своїх козаків Кубанський кінний партизанський загін особливого призначення, відомий ще як «Вовча сотня» (кубанці носили вовчі шапки та використовували клич вовка). Створення цього загону було ідеєю Андрія Григоровича. Загін спеціалізувався на тому, що пробивався в тили німецьких військ та австрійців та громив їх, сіяв хаос, робив глибинну розвідку та захоплював живу силу противника. Це був дуже дієвий спецзагін для того часу, потрібний в умовах окопної війни. На фронті Шкуро був неодноразово поранений, та він завжди сам вів своїх козаків у бій, за що був нагороджений майже всіма орденами РІА та Золотою Георгіївською зброєю. До Лютневої революції Шкуро перебував на Південно-Західному та Румунському фронтах, а потім його скерували на Кавказький фронт, де він узяв участь у боях у Персії. Разом зі своїми козаками Шкуро і там прославився. Зрозуміло, що більшовицького перевороту він не зміг прийняти. Але, як і всі на той час, оговтувався та займав вичікувальну позицію, збирав людей, радився. Аж поки на початку 1918 року не став на шлях боротьби з більшовизмом. Вірним своєму перенеконанню – непримиренна боротьба з червоним дияволом – він залишиться аж до 1947 року. Бойовище на Кубани!

ЧЕРКАСЫ В 1865 г. наш отряд, прорубавший в девственном лесу просеку между Туапсе и Шахэ, в урочище Хан-Кучий, раньше населенном истребленным черкасским племенем ханучей, исповедывавшим христианскую веру, нашел на одном из старых гигантских дубов вырезанную древнеславянскими буквами надпись следующего содержания: «Здесь потеряна православная вера. Сын мой, возвратись в Русь, ибо ты отродье русское». Это завещание отца сыну «возвратись в Русь» свидетельствует о том, что Русь Тмутараканская долго помнила свое родство с Русью Днепровской. Кубанские Черкасы погибли; древнее их пепелище заняли Черкесы, народ смешанного типа, происшедший от метисации многих (более 30) разнородных племен, исповедывавших языческую, магометанскую и христианскую веру. Язык Черкесов также имеет много говоров и наречий, резко различающихся между собой. В состав этого народа в достаточной степени вошел и элемент славянский, собственно древнечеркасский, казацкий, что ясно сказывается как в антропологическом строении головы и всего тела жителей многих аулов, так и во внешнем облике их: в темно- и даже светло-русых волосах на голове и усах, серых глазах, в улыбке, звуках говора и проч. Но только язык и свою древнюю веру эти метисы в течение многих веков уже потеряли. Историки последних трех столетий всегда смешивали названия Черкесы и Черкасы, по созвучии этих слов. Даже смешивают и теперь; но того не замечают, что название народа «черкасы», жившего по средней и нижней Кубани, очень древнее, известное еще в I и II вв. по Р.Х.; это коренное имя народа; кличка же «черкесы» — бранное, данное уже впоследствии этому народу персами и турками — серкеш и означающее «головорезы». Этой клички даже современные черкесские племена не признают и считают ее для себя обидной. Черкесы на своих наречиях себя называют то адыгэ, то идыге, ыдыгэ и проч., т. е. островитянами. Осетины же, по старой своей привычке, Черкесию и до сих пор называют «казакией», и они не ошибаются, потому что казаки-Черкасы есть древнейшие поселенцы этой местности. Днепровские Черкасы-запорожцы не даром в течение последних трех веков стремились переселиться с Днепра на Кубань, на старую родину своих предков, где была их древняя столица «Черкаса», отмеченная еще во II в. по Р.Х. географом Птолемеем. Е. П. Савельев, «Древняя история казачества»