Психологія від Данилюка

Вийшли наші тези: «Арт-терапія як засіб творчого самовираження тасамопізнання особистості». Зазначається, що арт-терапія є сучасним напрямом психотерапії, що ґрунтується на використанні творчої діяльності як засобу самовираження та самопізнання особистості. У процесі арт-терапевтичної роботи забезпечуються можливості невербального вираження внутрішнього досвіду через художні образи, що сприяє самоусвідомленню, осмисленню та кращому розумінню власних переживань. Центральне значення в арт-терапевтичному процесі має терапевтичний потенціал мистецтва, який допомагає людині переосмислювати внутрішні конфлікти, активізувати особистісні ресурси та розширювати власний досвід. Завдяки цьому арт-терапія сприяє гармонійному розвитку особистості, розширенню можливостей творчого самовираження та поглибленню самоусвідомлення. https://www.researchgate.net/publication/407295717_Art-terapia_ak_zasib_tvorcogo_samovirazenna_ta_samopiznanna_osobistosti

До попереднього повідомлення)))

⬆⬆⬆ З еволюційної точки зору це нагадує, наскільки поцілунок як еротичний акт — річ дивна і аж ніяк не універсальна. Британський етолог, антрополог, автор бестселера «Гола мавпа» Дезмонд Морріс колись зауважив, що він, можливо, виник як пережиток ротового годування, практики пережовування їжі матір'ю для дитини.Чимало антропологів фіксували культури, де поцілунку в романтичному розумінні просто немає — є дотик носами, обнюхування, потирання щоками. Губи до губ — не інстинкт, а навчена поведінка, переплетена з конкретною символічною системою злиття, довіри, інтимності. Але Сепульведа пише ще й про владу. Шукач золота — людина маргінального суспільства, яка звикла купувати тіло за горілку — несвідомо вчиняє щось гірше за звичне насильство: він нав'язує власний код близькості. Поцілунок тут —колоніальний акт у мініатюрі. Не просто тілесне вторгнення, а насамперед символічне. Жінка інстинктивно це відчула і відповіла єдино адекватно — пісок в очі й втеча. Що тут найцікавіше з психологічного погляду: її реакція демонструє, що відраза як емоція реагує не на об'єктивну "небезпечність" стимулу, а на його невписаність у власну систему значень. Пол Розін – американський психолог, професор Пенсільванського університету показав, що відраза — це охоронець меж "я", того, що допускається всередину — буквально і метафорично. Поцілунок незнайомця, незрозумілий і незапрошений, порушив межу ідентичності глибше, ніж будь-яке звичне насильство. Сепульведа, звісно, нечитав лекцій з антропології. Але він написав сцену, яка чесніша за більшість академічних текстів про культурний релятивізм тілесності.

Поцілунок як культурний код Луїс Сепульведа в романі "Старий, який читав романи про кохання" писав про відносність поцілунків: шукач золота одного разу повалив на землю жінку племені хібаро. Будь-хто міг оволодіти нею, почастувавши її горілкою. Цього разу пройдисвіт зваливши її на пісок, намагався її поцілувати. Жінка зреагувала як тварина, скинула з себе чоловіка, жбурнула йому в очі жменю піску і побігла геть, не перестаючи блювати від огидливості. Сепульведа тут торкається чогось набагато глибшого, ніж просто екзотична антропологічна замальовка. Сцена — це майже лабораторний експеримент з культурної психології, поставлений у джунглях. Жінка хібаро не відреагувала на спробу зґвалтування як на зґвалтування —принаймні не в тому сенсі, який пережив би хтось із "цивілізованого"світу. Сексуальне насильство в її досвіді, мабуть, мало зрозумілий, хоч і жорстокий, контекст — підкорення, захоплення, ритуал. Але поцілунок — це щось принципово інше, незнайоме, моторошне. Вторгнення в зону, якої просто не існувало в її карті тілесності та близькості. Блювота тут — не метафора, а фізіологічна відповідь на справжній відчувальний жах. Тіло відреагувало чесно.⏬⏬⏬

Це один із найточніших діагнозів Юнга — і один із найменш почутих, попри те що написаний майже сто років тому. Він тут б'є в саме серце парадоксу сучасної ідентичності. Юнг не засуджує наслідування як таке. Він чітко розмежовує два рівні: колективна функція наслідування є не просто допустимою, а необхідною. Ле Бон і Тард говорили про це раніше, але Юнг додає психодинамічний вимір, якого в них не було: проблема виникає не тоді, коли людина наслідує заради колективної координації, а тоді, коли вона наслідує заради ілюзії власної відмінності. Це вже не соціальна функція — це психологічна підміна. І тут є цікавий еволюційний підтекст, який Юнг не розгортає, але який чітко проглядається. Імітація — один із найпотужніших механізмів соціального навчання у приматів. Ми наслідуємо автоматично, дорефлексивно, як Bandura показав значно пізніше. Але у людини виник вторинний рівень: ми наслідуємо і одночасно конструюємо наратив про те, що ми — не такі як усі. Це не лицемірство в моральному сенсі, це когнітивне сліпе місце. Механізм настільки непомітний для самого суб'єкта, що Юнг цілком справедливо називає залежність від оточення несвідомою і компульсивною. Слід звернути увагу на те, що він говорить про результат: «поза». Це не випадкове слово. Поза — це форма без змісту, перформанс без внутрішнього референта. І тут Юнг, по суті, описує те, що ми сьогодні бачимо в соціальних мережах у найбільш концентрованому вигляді — масове виробництво індивідуальності за шаблоном. Мільйони людей «виражають себе» через однакові естетичні жести, субкультурні маркери, риторику «бути автентичним» — і чим більше вони це роблять, тим більше схожі одне на одного. Але найбільш радикальна думка у цьому уривку — остання. Юнг каже, що справжня індивідуація вимагає «глибокої рефлексії» і що ми «раптом усвідомлюємо, наскільки надзвичайно важким є відкриття власної індивідуальності». Це принципово інша позиція, ніж романтичний індивідуалізм, який стверджує, що кожна людина природно є унікальною і треба лише «знайти себе». Юнг говорить протилежне: індивідуація — це не знахідка, це важка робота. І більшість людей її не виконують, тому що наслідування як стратегія виживання в соціальному середовищі є незрівнянно дешевшим.

«У людей є одна здатність, яка, хоча й становить величезну користь для колективних цілей, для індивідуації виявляється найбільш згубною. Я маю на увазі здатність до наслідування. Колективна психологія не може обійтися без наслідування, адже без нього були б не можливими ні масові організації, ні держава, ні навіть суспільний порядок. Насправді суспільство значно меншою мірою організовується законом, ніж схильністю до наслідування, яка однаковою мірою передбачає навіюваність, навіювання та психічне зараження. Проте ми щодня бачимо, як люди користуються, а точніше — зловживають механізмом наслідування задля особистісної диференціації: вони задовольняються тим, що наслідують якусь знаменитість, яскраву рису характеру чи певний стиль поведінки, досягаючи таким чином зовнішньої відмінності від кола людей, серед яких перебувають. Навряд чи потрібно говорити, що покаранням за таку мавпоподібну поведінку стає те, що й без того відчутна одноманітність їхнього внутрішнього світу з найближчим оточенням переростає в несвідому, компульсивну залежність від нього. Зазвичай ці показові спроби індивідуальної диференціації завершуються тією чи іншою позою, а наслідувач залишається на тому самому рівні, на якому перебував завжди, лише стаючи ще безпліднішим, ніж раніше. Щоб відкрити те, що в нас є справді індивідуального, потрібна глибока рефлексія, і тоді ми раптом усвідомлюємо, наскільки надзвичайно важким є відкриття власної індивідуальності». Карл Густав Юнг «Відносини між Его та несвідомим» (Die Beziehungen zwischen dem Ich und demUnbewussten, 1928).

Сміх - це привілей богів і людей. Демокріт Демокрітів афоризм цікавий саме тим, наскільки контрінтуїтивним він був для своєї епохи — для давньогрецької культури, де сміх часто асоціювався з нижчим, тваринним, з втратою контролю (досить згадати, як Платон у "Державі" застерігав від надмірного сміху як проявлення нестриманості душі, негідного правителя чи стража). А тут — сміх як ознака божественного й людського одночасно, тобто як те, що відрізняє і піднімає над тваринним станом, а не опускає до нього. Демокріта взагалі прозвали "гелосіном" (сміхотливим філософом) на противагу Гераклітові-"плаксію" — це маркер двох протилежних філософських темпераментів щодо людського стану. Гераклітів плач — це реакція на трагічність плинності й конфліктності світу. Демокрітів сміх — це реакція на ту саму картину світу (атомізм, механістичність, відсутність провіденційного сенсу), але з позиції дистанції й навіть певної іронічної відстороненості від життєвої суєти. Цікаво, що обидва бачили світ як хаотичний і позбавлений вищого сенсу — але реагували протилежно. Якщо взяти формулу буквально — "привілей богів ілюдей" — то напрошується питання: чого позбавлені тварини, що мають боги і люди? Відповідь, яку імпліцитно дає вся наступна філософська традиція (від Аристотеля з його "людина — єдина тварина, що сміється", до пізніших ліній аж до Бергсона), — це здатність до рефлексії, до метапозиції щодо власного досвіду. Сміх вимагає здатності побачити невідповідність, контраст, розрив між тим, як мало бути, і тим, як є насправді. Тварина, занурена цілком у безпосередність стимулу й реакції, цього розриву не бачить. Боги — за визначенням стоять над усім, бачать загальну картину. Людина — десь посередині, і саме сміх є одним із проявів цієї проміжної, "межової" природи: ми застрягли в ситуації, але здатні на мить вийти з неї поглядом.

Ескалація: від торгового центру до злочину Що зробили Хаман, Уодделл і Лофтус у 2013–2015 роках — по суті, натиснули на цей питання. Вони імплантували спогади про скоєння злочину в підлітковому віці: напад, крадіжку зі зброєю. І близько 70% учасників у певний момент «пригадували» деталі цих вигаданих кримінальних подій. 70% — це не 25%. Різниця, мабуть, у процедурі: більш тривале інтерв'ювання, більш активне заохочення, більш директивні запитання. Але саме ця різниця і є проблемою. Вона показує, що «базовий рівень» сугестивності в нейтральних умовах — 25%, але при систематичному тиску — більшість. Це має прямі імплікації для судових допитів. Якщо слідчий переконаний у винуватості підозрюваного і будує допит відповідно — не через злий умисел, а через когнітивне упередження підтвердження — він фактично реплікує умови імплантації. Повторне «пригадування», заохочення деталей, соціальний авторитет, виснаження — все це є в стандартних протоколах допиту в більшості країн.

Наша пам’ять брехлива: парадигма «загубленого в торговому центрі» Джим Хайм, студент американської психологині Елізабет Лофтус, розробив процедуру в середині 1990-х як спосіб не просто спотворити існуючий спогад, а імплантувати цілісну подію, якої не було. Логіка була провокативною: якщо можна змусити людину «пригадати» деталі реальної події, чи можна змусити її «пригадати» подію взагалі вигадану? Процедура deceptively проста. Дослідники зв'язувалися з родичами учасників і збирали три-чотири реальні події з дитинства. Потім формувався буклет із цими подіями плюс одна вигадана — зазвичай: «ти загубився в торговому центрі у віці п'яти-шести років, плакав, і незнайомий літній чоловік допоміг тобі знайти батьків». Учасникам казали, що всі події надані родиною, і просили згадати деталі про кожну.У першому інтерв'ю більшість казала про вигадану подію щось на кшталт «не пам'ятаю». У другому — частина починала «пригадувати» фрагменти. У третьому — близько 25% надавали розгорнуті наративи з деталями, емоціями, сенсорними образами. Деталі, яких не було в навіюванні та які мозок генерував самостійно і приписував реальному минулому. 25% — це меншість. Більшість учасників не імплантованого спогаду не прийняла. Що захищало решту 75%? Це питання дослідники так і не вирішили переконливо. Гіпнабельність, стиль прив'язаності, схильність до дисоціації — варіанти є, але передбачувальна модель слабка. Крім того, «загублений у торговому центрі» — емоційно нейтральна, соціально прийнятна подія. Наступне питання було: чи можна імплантувати щось неприємне, травматичне, соціально неприйнятне? Тут картина складніша. Далі буде...

За Матеріалами міждисциплінарного круглого столу «Ідеї Володимира Роменця та тенденції розвитку психології в Україні (до 100-річчя від дня народження)» вийшли тези на тему: «ВОЛОДИМИР РОМЕНЕЦЬ І ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙУНІВЕРСИТЕТ: МІЖ СПАДЩИНОЮ ТА ІНСТИТУЦІЄЮ». Ака демік Володимир Роменець належить до тієї рідкісноїкатегорії мислителів, які з’являються в академічній системі вкрай рідко —людей, що розуміють: без глибокого знання того, як психологія думала про себевпродовж тисячоліть, будь-яке сучасне теоретизування висить у повітрі. Сімтомів з історії світової психології — від античності до сучасності — цефундаментальний архітектурний проект. https:// www.researchgate.net/publication/406388097_VOLODIMIR_ROMENEC_I_SEVCENKIVSKIJ_UNIVERSITET_MIZ_SPADSINOU_TA_INSTITUCIEU

⚡️«Якби всі люди були ідеальні, то кожну людину завжди можна було б замінити будь-якою іншою людиною». Віктор Франкл ✅Фундатор логотерапії формулює цей онтологічний аргумент у праці «Лікар і душа»: досконалість знищує унікальність. 🧩Якщо людина повністю відповідає стандарту, вона стає взаємозамінною одиницею — функцією, а не особистістю. 🧩Унікальність людини, з екзистенціальної точки зору, тримається саме на її неповноті, суперечливості, на тому специфічному способі, яким вона помиляється і долає помилки. Це перегукується з його концепцією логотерапії: сенс народжується не з досконалості стану, а з напруги між тим, ким людина є, і тим, ким вона прагне стати. 🧩Досконала людина — це людина без цієї напруги, тобто людина без внутрішнього руху. Майже мертва в екзистенціальному розумінні.

⚡️«Велика наукова ідея рідко впроваджується шляхом поступового переконання та навернення своїх супротивників; рідко буває, що Саул стає Павлом. Насправді справа відбувається так, що опоненти поступово вимирають, а покоління, що росте, з самого початку освоюється з новою ідеєю – приклад того, що майбутнє належить молоді”. Макс Планк ✅Це висловлювання німецького фізика говорить нам про те, що нові ідеї рідко перемагають через логічну «перемогу» в дискусіях. Люди, які вклали роки в стару парадигму, зазвичай не змінюють своїх переконань. Зміна відбувається через покоління: ті, хто приходить у науку пізніше, сприймають нове як норму. Фраза про «Саула, що стає Павлом» — це біблійна метафора раптового навернення. Планк підкреслює: у науці такі «осяяння» серед опонентів — радше виняток, ніж правило. 🧩Водночас варто не сприймати це як фатальний закон. Ідеї все ж можуть переконувати — особливо коли: є сильні емпіричні докази, змінюється контекст (кризи, війни, технологічні прориви), або коли людина внутрішньо відкрита до перегляду власних переконань. ✅Але Планк чесно нагадує: інтелектуальні зміни — це не лише про істину, а й про час і людську природу.

Вийшла «КАНОНІЧНАПСИХОЛОГІЯ ВОЛОДИМИРА РОМЕНЦЯ ДО 100-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ». У чинне видання увійшли вибрані оригінальні творинауковця, україномовні переклади авторефератів його кандидатських робіт тааналітичні матеріали, які з позиції сучасного науковознавства презентуютьжиттєвий шлях та наукові здобутки академіка Роменця – випускника та професораКиївського університету, оригінального мислителя, творчість якого слугуєсвоєрідним мостом, що долає прірву між дорадянською та сучасною українськоюпсихологією, демонструє наявність у радянські часи соціокультурного векторарозвитку української науки про душу людини, логічну наступність поступуукраїнської психології як європейської гуманітарної науки з людським обличчям,сповненим гідності. Для науковців, викладачів, студентів, магістрантів тадокторантів, які спеціалізуються в дослідженні та викладанні психологічних,філософських та педагогічних наук.https://www. researchgate.net/publication/405242707_KANONICNA_PSIHOLOGIA_VOLODIMIRA_ROMENCA_DO_100-RICCA_Z_DNA_NARODZENNA

✅Вийшла наша стаття ‘Free to Be Me?’: Gender Role Norms Constrain Career Interests Less for Lesbian, Gay and Bisexual People Than for Heterosexual People в журналі European Journal of Social Psychology! ⚡️Соціальні гендерні ролеві норми відіграють вирішальну роль у формуванні кар'єрних прагнень чоловіків та жінок. Однак попередні дослідження, що документували цю ключову роль гендерних норм, були зосереджені переважно на гетеросексуальних жінках та чоловіках на глобальному Північному Заході. 🔆Попередні дослідження, що документували відмінності в кар'єрних інтересах за сексуальною орієнтацією, свідчать про те, що гендерні ролеві норми можуть менш сильно впливати на лесбійок, геїв та бісексуалів (ЛГБ) жінок та чоловіків, ніж на гетеросексуалів. Це масштабне, попередньо зареєстроване дослідження мало на меті задокументувати групові відмінності у сприйнятті норм, кар'єрних інтересах та їхніх взаємозв'язках. З цією метою 18 351 студент університету (n = 3318 ЛГБ, n = 15 033 гетеросексуалів) з 46 країн пройшли опитування щодо своєї статі, сексуальної орієнтації, сприйняття суспільних гендерних ролевих норм, а також своїх особистих гендерних ролевих переконань та кар'єрних інтересів. 🧩Аналіз показав, що порівняно з гетеросексуальними особами, ЛГБ-особи повідомляли про значно менше стереотипних кар'єрних інтересів та підтримували менше традиційних гендерних ролевих переконань щодо кар'єри. Як і передбачалося, сприйняття суспільних гендерних ролевих норм передбачало кар'єрні інтереси для гетеросексуальних, але не для ЛГБ-учасників. Більше того, учасники ЛГБТ-спільноти продемонстрували слабший зв'язок між суспільними гендерними нормами та власними гендерними переконаннями, ніж гетеросексуальні учасники. Цікаво, що не було знайдено жодних доказів того, що цей ефект був обумовлений рівнем прийняття ЛГБТ-спільноти в різних країнах вибірки. Ми обговорюємо наслідки цих нових даних для розуміння професійної гендерної сегрегації з міжсекційної точки зору. https://www.researchgate.net/publication/405120758_'Free_to_Be_Me'_Gender_Role_Norms_Constrain_Career_Interests_Less_for_Lesbian_Gay_and_Bisexual_People_Than_for_Heterosexual_People

❗️«Коли я бачу захоплення людиною чи певним світоглядом, то вже знаю: саме носії такого захоплення стануть першими, хто зречеться і людини, і цього світогляду». Із листа Зигмунда Фройда до Стефана Цвейга. ✅Фройд фактично тут описав діагноз механіки ідеалізації. Він сам прожив цей феномен зсередини — через Юнга, через Адлера, через цілу когорту учнів, чиє захоплення вчителем було настільки тотальним, що вже несло в собі зародок майбутнього відречення. ⚡️Ідеалізація, якщо скористатися його ж термінологією, — це завжди форма проекції, а не сприйняття. Той, хто захоплюється до стану сліпоти, насправді бачить не людину чи ідею, а власну потребу в абсолюті, відображену у зовнішньому об’єкті. Коли об’єкт неминуче виявляється недостатньо абсолютним — а він завжди виявляється таким — афект перевертається. ✅З еволюційно-психологічної перспективи це має сувору логіку. Людина, яка ставиться до ідеї чи особистості критично від самого початку, вибудовує з ними стосунки когнітивно опосередковані. Вона може відійти поступово, зберігаючи частину, відкидаючи іншу. Носій же захоплення інвестував не раціонально, а ідентичнісно — він вбудував об’єкт захоплення в структуру власного «я». Коли конструкція руйнується, руйнується частина особистості. А це боляче. Люди рідко прощають тим, хто завдав їм болю, навіть якщо цей біль — результат їхньої власної ілюзії. Тут спрацьовує те, що в соціальній психології описують через теорію когнітивного дисонансу, але Фройд, без цієї термінології, зрозумів раніше і глибше: що більша інвестиція, то нестерпніша невідповідність. ✅Відречення — це не просто зміна думки. Це психологічний захист, що дозволяє перекласти відповідальність за власну ідеалізацію на об’єкт, який «підвів». ⚡️Звідси випливає контрінтуїтивний, але добре задокументований висновок: найнебезпечніші вороги ідеї — не ті, хто завжди їй опирався, а колишні фанатики. ✅Деконвертити з будь-якої системи переконань — релігійної, політичної, інтелектуальної — стають її найжорстокішими критиками не тому, що знайшли раціональні аргументи проти, а тому, що потребують виправдати власне минуле захоплення через тотальне заперечення. Це не пошук істини — це продовження тієї самої аффективної логіки, лише зі зміненим знаком. ✅Фройдівське спостереження має практичне і майже моральне значення. Воно підказує, що надійний прихильник — не той, хто захоплюється, а той, хто розуміє. Розуміння допускає обмеженість об’єкта і тому стійке до розчарування. Захоплення — ні.

Друзі, ми створили нові телеграм канали для вступників: бакалаврат https://t.me/vstup_psy_bac та магістратура: https://t.me/vstup_psy_mag Підписуйтесь!👏

✅Тези «Інтеграція національних та освітніх традицій з європейськими стандартами підготовки». 🧩Розглянуто шляхи інтеграції національних та освітніх традицій України з європейськими стандартами підготовки на рівні підготовки бакалаврів, магістрів, а також у контексті навчання практично орієнтованих спеціалістів, які працюють при супервізії. https://www.researchgate.net/publication/403831188_Integracia_nacionalnih_ta_osvitnih_tradicij_z_evropejskimi_standartami_pidgotovki

✅Із серії «Про нас пишуть»: про публікаційну активність українських науковців протягом перших двох років російсько-української війни! https://www.jscires.org/article/15/1/124?fbclid=IwY2xjawRf2-pleHRuA2FlbQIxMABicmlkETF4dGNMQndOemdSYjE4dHhLc3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIwMDg5MgABHnfUeB3Ae6fy63laMasLCnIHHanamtegvBMJTheS9Rj7UPSKBdaXA-zrOpZz_aem_l_m9NhGLv4WwYgwUy1OCCA