Зміючка Оленка

Почалось 😠

Ой та йдіть ви нахуй, русня їбана😠

А помните майорицю яка створює імідж жінки в армії?🥹 Опля

😏

Я геній, я нічтожество

От такого красунчика зробила за останні пару днів:) Наче щось з минулого життя. Фантазійне і чарівне. Це говорить мені про те, що все ж таки моє чаклунство ще не вмерло😌

З Днем Вишитої сорочки 🫶🏻

Добрий ранок ну

Чекаєм на обстріли? Боже як же сьоголні мені хуйово. Фізично і морально. Бувають такі тяжкі дні, що просто нічого не втішає. Дивлюсь «всі жінки відьми», фоном

Да… тут забудеш😭

Улюблена рубрика ниття або якщо треба, то треба. Відверто кажучи мені дуже не приємно читати і дивитись історії, там де засирають Київ або Львів, мол нарешті обстріли вам, бо ви тут зовсім про війну забули. Ось приїжджайте в Бахмут там вам швидко нагадають, що таке війна. П‘єте тут свою раф каву на мигдалевому молоці, а хлопці кінцівки втрачають. Забули ви тут про війну. А ви що ще до війни не звикли? Люди, які це пишуть або дурні, або вбиті горем. Других я розумію. Перший вид однозначно ні. Скажу суто за себе, на початку повномасштабного вторгнення, коли під Києвом неслось я відчувала себе набагато завзятіше, натхненно, я акумулювала всю свою енергію і всі свої хоч і маленькі сили вкладала, щоб бути корисною. Ніколи в мене не було такого натхнення жити і прагнути перемоги, ненависть і злоба конвертувалася в мої надприродні здібності. Від себе я точно такого не очікувала. Але було. І ось минуло більше року. Що по факту я маю. Інфопростір зі зрадою, похованнями, пораненнями, зборами, періодичними обстрілами, цькуванням з усіх сторін, що мені не те що натхнення немає, мені СОРОМНО робити для себе якісь речі, щоб елементарно втримати кукуху. Чи можу я звикнути до війни? Чи взагалі до такого звикнути можна? Якщо ви звикли до такого, то мені вас дуже шкода. Бо я ні, не звикла. І не збираюсь. Бо життя мене не готувало до війни. Життя мене готувало до любові, веселощів, творчості та натхнення. Життя не готувало мене радіти з 200.000 мертвих росіян і дивитись з палаючими очима через монітор як нищать гусню. І я плачу, бо через сльози випускаю своє напруження. Я плачу Над тим, у що перетворююсь я. І плачу над горем інших, бо природа наділила мене дуже великою емпатією ( вона аж жити заважає). І коли мені кажуть, що посоромилася би, в тебе все добре, а от іншим погано, то мені від цього не легше, а гірше, бо комусь ще гірше чим мені і чим мені має бути від цього легше?!? І кожного разу, як я йду, через силу, робити нову прикрасу, або якусь штуку для чергового аукціону, я йду стільна і нарядна, до себе в майстерню, по хіпстерських золотих воротах і беру каву на кокосовому молоці і бачу таких же як я простих людей, які роблять такіж або схожі речі, а хтось працюючи за 5 тисяч гривень, 1 тисячу донатить на армію, в надії про те, що якнайскорше це закінчиться. Люди. Не будьте такими. Майте трохи співчуття один до одного. Майте розуміння, емпатії, терпіння. Пишу цей допис і знов плачу

Добридень курва йоб

Сука в калідорі я ще не седіла…. Я єуєю ніби над головою збивали

Красиве в бузку😻