Tempus Fugit

Є такі актуальні питання про зв'язок музики та політики: 1) чи може бути музика поза політикою? 2) чи може музика бути поза політикою під час війни? Спочатку окреслю контекст, у якому я мислю цю проблему. a) Будь-який політичний контекст вторинний для музики, а первинним є те, що музика як така — це різновид мистецтва (нещодавно я про це вже писав) b) В цій системі координат завжди наявний суб'єкт, який має свідомість та свободу волі (про це я теж писав нещодавно). c) Будь-яка війна скінченна. І тому я вбачаю такі відповіді: a) політика може здійснюватись через музику; b) кожен митець може здійснювати політичний вислів через музику; c) кожен митець може здійснювати політичний вислів через музику, і зокрема під час війни.

Вийшов трейлер до демоверсії гри Daymare Town, а ввечері буде її стрім. Демоверсія охоплює 1-й розділ гри в обсязі "Daymare Town 1", першої гри, що вийшла 2007 року ще на flash. За формою це традиційний квест point-and-click квест, а за змістом це витвір зображального мистецтва, адже тут все намальовано вручну в стилі чорно-білої графіки. Я писав музику до DMT3 (2010) та DMT4 (2013), а перші дві частини були взагалі без музики. Тепер в оновленій версії 1-й та 2-й розділи в обсязі DMT1 та DMT2 будуть зі старим саундтреком, а в 3-му та 4-му розділах (DMT3 та DMT4 відповідно) буде застосовано оновлену версію саундтреку, яку я і зробив цієї зими. Всі розділи будуть доповнені різним контентом, зокрема буде періодично поповнюватись і демоверсія. Потішився одному з коментарів на youtube: "My childhood ❤️ I remember download the soundtrack and listened everyday in the school". Daymare Town на Steam (+демоверсія) Мій попередній анонс "Daymare Town" із багатьма посиланнями.

Кажуть, що у вівторок та четвер на фестивалі Steam Next Fest 2024 відбудеться стрім демоверсії гри Матеуша Скутника "Daymare Town" (1-й розділ, в обсязі "Daymare Town 1"). Що то буде — не знаю, бо сам ще нічого не бачив, але музики зробив туди чимало, майже півгодини. Daymare Town на Steam. Мій попередній анонс "Daymare Town" із багатьма посиланнями та розширеним коментарем. Матеуш Скутник малює під мою музику.

ЩЕ РАЗ ПРО ЗАБОРОНИ ТА ЇХ БЕЗГЛУЗДІСТЬ Цей матеріал я вже частково публікував півроку тому, коли писав про скандал навколо серіалу "Слово пацана" та обґрунтовував, що забороняти його — даремно та безглуздо (і щось мені здається, що про цей серіал всі вже давно забули, але ж який масштабний двіж був ще в грудні, пригадуєте?) Це дві цитати, які демонструють спосіб, у який латиномовний Захід XII-XIII століть протидіяв ворожим наративам ісламу, разом із цим здобуваючи звідти й імпульс для свого подальшого різнобічного розвитку (аристотеліанство). Історичні паралелі між нашим часом та епохою, що була майже тисячу років тому, — це окреме питання, але наразі важливо інше. Все це про сильну, активну, творчу позицію у взаємодії з опонентом: не відгороджуватись, не забороняти, не замовчувати, не ігнорувати й не обмежувати, а приділити максимум уваги, всебічно дослідити, заперечити, спростувати, асимілювати — і зрештою засвоїти, набувши найсильніших якостей опонента. 1. Св. Петр Вельмишановний (1094—1156), настоятель клюнійського абатства, за чиєю ініціативою Коран було перекладено латиною. "Дают ли мусульманскому заблуждению презренное имя ереси или бесчестное имя язычества, против него нужно действовать, а это значит, что против него нужно писать. Но латиняне, в особенности же нынешние, утратили древнюю культуру и, подобно иудеям, изумлявшимся знанию множества языков апостолами, не владеют иным, кроме языка своей родной земли. Потому они и не могли ни распознать чудовищности этого заблуждения, ни преградить ему путь. Оттого воспламенилось сердце мое, и огонь зажег мои мысли. Я вознегодовал, видя, как латиняне упускают из виду причину погибели, и решил предоставить их невежеству силу сопротивляться этой погибели. Ибо никто не мог ответить, ибо никто не знал. Посему я стал искать знатоков арабского языка, позволившего смертельному яду заразить полземли. Силою молитвы и денег убеждал я переложить с арабского на латинский историю и учение этого презренного и даже его закон, именуемый Кораном" 2. Раймонд Лулій (1235—1315), філософ, теолог та логік. Провадив місіонерську діяльність для обернення мусульман. "Однажды в окрестностях Парижа верный встретил неверного. После того, как они поприветствовали друг друга, верный спросил неверного, куда тот идет. Неверный ответил: «Я иду в Париж, где, как говорят в моих краях, много ученых мужей. Я иду туда, чтобы опровергнуть все аргументы, которые они могут выдвинуть в пользу католической веры». В свою очередь, неверный спросил верного, куда тот идет. И верный сказал: «Я иду в страну сарацинов, ибо узнал, что там живут великие философы-сарацины. Я хотел бы опровергнуть все те аргументы, которые выдвигаются ими против католической веры" А ось деякі наслідки нашої культурної політики. Нещодавно я написав цю статтю, в якій продемонстрував: постать В.Сильвестрова вписано в "Историю русской музыки", тобто Москва, як і завжди, м'яко "віджимає" ту частину українського культурного спадку, якій ми щонайменше не приділяємо достатньої уваги, витрачаючи основні сили на заборони та відсторонення. Між іншим, обидві цитати я навів за книгою Алана де Лібера "Средневековое мышление" (М.: 2004). Тут я розповів про певні обставини, за яких я став власником цієї книги, що вона насправді належить до тіньової галузі українського книжкового ринку — до піратського книгодрукування: узагальненому читачеві ця література потрібна, адже це якісна перекладна гуманітаристика, якої і загалом бракує на українському ринку, і якої тим менше стає через заборони та обмеження. Ми хочемо бути не лише користувачами благ західноєвропейського світу, але й його повноцінною частиною. І тому на цьому шляху варто враховувати і той історичний досвід, завдяки якому Європа здобула свої сутнісні риси. Бо введення заборон на користування літературою за певною мовною ознакою при відсутніх ініціативах по системній розбудові української книги — це не "по-європейському" і навіть не "по-радянському" (бо в СРСР було сильне книговидавництво, яке при всій його специфіці задовольняло багатьом потребам). Це — ... навіть не знаю, як це назвати...

Tempus fugit. Як без зайвих слів унаочнити властивості часу як такого.

Олексій Копитько попереджає: "Хотел бы ошибиться, но, думаю, многие будут шокированы тем, как быстро цивилизованные страны «вернут в семью» российских людоедов. Конечно, для порядка заставят немного раскошелиться. Уже видно, какая инфраструктура разворачивается для будущей реабилитации. В авангарде всё, что касается культуры, искусства, образования, науки, спорта. Культурное взаимодействие будет восстановлено мгновенно. Чтобы обозначить факт физического «возвращения». Россияне на низком старте и готовы к огромным инвестициям. Сейчас они лезут во всем щели и готовят базу. Это направление открыто сопровождает Служба внешней разведки РФ. И не заметно, чтоб на западе это кого-то сильно смущало" https://cutt.ly/keic4aen Саме тому хочу вчергове акцентувати ключові положення моїх міркувань про нашу взаємодію з тією частиною культурно-мистецького спадку, яку прийнято вважати російською. Я виділяю 4 категорії. 1. Безумовний аспект — обмеження російських фінансових інвестицій у культуру, засудження пропагандистських акцій на кшталт виконання Симфонії №4 Чайковського у Маріуполі, дієві припони діяльності "весільних генералів" на кшталт Гєргієва, Мацуєва чи Нєтрєбко. 2. Взяти за звичку аналізувати контекст кожної окремої ситуації, аби обмежувати лише ті явища, в яких направду наявний шкідливий пропагандистський підтекст, наслідком якого може стати прогнозовані втрати на дипломатичному рівні, соціальному, культурному тощо. При цьому слід неухильно дотримуватись принципу презумпції невинуватості, звинувачувати будь-якого лише при наявності належним чином обґрунтованих підстав, а гарячі прагнення викрити щонайбільше "внутрішніх ворогів" багатьом із нас вже давно варто остудити. 3. Ігнорувати ті явища, в яких не наявний шкідливий пропагандистський підтекст (на кшталт, скажімо, виконання творів російських класиків в навчальних цілях чи на міжнародних конкурсах поза політичним порядком денним). Менше з тим, допоки триває війна, від чогось варто добровільно утриматись, а замість того, аби виконувати Чайковського чи Рахманінова, зіграти твір українського композитора (наприклад Войтенко). 4. Використовувати частину російського культурно-мистецького спадку як засіб українсько-російської культурної конкуренції (виконання російської класики на міжнародних конкурсах тощо), і в т.ч. шукати коректні форми для асиміляції тієї частини цього спадку, в якій можна ідентифікувати належність до української культури. [Асиміляція — мабуть саме такий термін є доречним?] Раніше, близько року тому, я виділяв лише 1 та 2 пункти. Потім додав пункт 3. Тепер додаю пункт 4, бо якщо ігнорувати його, буде те, про що я писав нещодавно у статті про Сильвестрова та його належність до "истории русской музыки" (https://t.me/tempusfugit/659): те, що відкинемо ми, одразу заберуть у свій актив росіяни, і їм це вдається дуже добре. Між іншим, нещодавно я вже коментував вислів О.Копитька про те, що ми маємо багато чому вчитись у росіян (https://t.me/tempusfugit/629), і тут я можу лише повторити це. Ось як завершується допис Копитька: "Россияне на низком старте и готовы к огромным инвестициям. Сейчас они лезут во всем щели и готовят базу. Это направление открыто сопровождает Служба внешней разведки РФ. И не заметно, чтоб на западе это кого-то сильно смущало. Посему история с пропагандистами очень важна. Реальные санкции против тех, кто сам не убивал, но создавал условия для убийств и оправдывал их – это непросто. Но очень больно для фигурантов. Под санкции должны попасть все культурно-гуманитарные генералы РФ, вся эта статусная обслуга режима. Именно они первыми получат доступ к ушам западных аудиторий и будут обелять реальных убийц". Це стосується мого пункту 1: ось що насправді важливо, ось де небезпека, ось на що має бути спрямована увага культурних інституцій, творчих спільнот та небайдужих громадян. А коли український музикант виграє на одному з найбільш престижних світових конкурсів, граючи твір Шостаковича (https://t.me/tempusfugit/673) — це справжня перемога України, і загострювати протиріччя навколо цього кейсу щонайменше недоречно.

Я навіть забув, що цей запис існує і лежить собі у мене в загашнику: Ніна Матвієнко співає "Котику сіренький" в моїй оркестровці для камерного оркестру. Це був її ювілейний концерт 20017 (?) року, і В.О. Матюхін тоді запросив багатьох наших композиторів, аби вони зробили партитури низки пісень з репертуару Н.Матвієнко. Я зрадів, що мені дістався саме "Котик", і працював із ним з особливим задоволенням. Зрештою вийшла не стільки колискова, скільки психодрама з елементами хоррору. Це кепський концертний бутлеґ, записано на телефон — і шкода, що інших записів немає (принаймні я про них не знаю). Грає Київська Камерата, диригує В.Матюхін (Палац "Україна").

Про те саме, але ще коротше. I] Є первинні смисли, а є вторинні. II] Первинний смисл: музика — це різновид мистецтва, і, відповідно, будь-який музичний твір — це мистецький артефакт. III] Вторинний смисл: музичний твір можна використовувати в різних ситуаціях, в яких він набуває додаткових нюансів: 1) п'єса Лисенка на звітному концерті в ДМШ, 2) вагнерівський "Політ валькірій" у "Апокаліпсисі..."Фр. Копполи, 3) твір Чайковського на руїнах Маріупольського театру тощо. Згідно до цих додаткових смислів, мистецький артефакт стає 1) дидактичним матеріалом, 2) саундтреком, 3) пропагандистським чинником тощо. IV] Але тільки в такому підпорядкуванні: первинний смисл — це мистецький артефакт, вторинний смисл — це 1), 2), 3), 4) etc. V] Бо якщо навпаки, то тоді ця конструкція підозріло нагадує один із основних марксистських догматів: "Спосіб продукції матеріяльного життя зумовлює соціяльний, політичний і духовний процес життя взагалі. Не свідомість людей зумовлює їхнє буття, а навпаки — їхнє буття зумовлює їхню свідомість". VI] І в такому ракурсі воно виглядає далеким і майже непомітним проте досить наочним радянським ідеологічним рудиментом. VII] Ось чому я так активно критикую ці явища (див. мої попередні дописи останніх місяців, зокрема ці статті: https://cutt.ly/qwSJWo5D https://t.me/tempusfugit/658) і наполягаю, що за своїм первинним, субстанційним смислом музичний твір — то мистецький артефакт, і лише за своїм вторинним, акцидентальним смислом цей твір може ставати чинником політичної пропаганди. А далі див. все те, про що я пишу в повідомленні про перемогу Д.Удовиченка на Queen Elisabeth Competition.