сховок.

символ відсутності це камінчик який муляє в черевику кожного хто приходить сюди на поле памʼяті зустріч стає очікуванням марним мов пошук зернини в розпоротому мішку і тільки й думок що про порожній обрис людини: може колись ми були тут водночас та не помітили одне одного може колись мені варто було йти трохи швидше чи зачекати зайву хвилину гіркий цвіт що росте тільки тут змушує знову й знову спинятися і чекати хоч у ногах правди немає

а ще сьогодні одарка — 22, і з цієї нагоди я відкрила допоміжний збір на автівку для 127-ї обр тро. тож не бійтеся кинути кілька шелягів у банку чи поширити збір в інстаграмі ✨

пожежа твоєї веселості хай і далі горить бо коли згасне — стане іще страшніше вперто минає день — час важкий, короткий — і знов невідомо про що просити цю ніч: щоб минула чи щоб лишилась питають тебе на тім боці де життя твоє ділося звично руками розводиш: ні, це не вкрали — згубилося десь дорогою найважливіше що коли-небудь виходило з-під пера — підписи під стенограмами допитів найважча дорога — туди, на північ /зеров — 134/

що розповість нам про нас, тодішніх? паркан що здається тепер низьким а колись був бодай до плечей мені та облущена фарба на перекладинах до яких тепер нікому немає діла (ми часто лізли туди і всі вміли спускатися по трубі а я ні) тільки дерева сміються: ми ростемо — й вони ростуть

[премудрості] і дар мовчання не гірший від дару мов але продавець дзеркал всоте виходить з кімнати понурий: правнуки славних прадідів знов упізнали в собі тільки погане і не побачили вітру що в тілі речей тече іі рахубу деревам розним вчинили до нас і найпізніших птахів хтось уже сполохав; навіть в замковій шпарині немає місця ще для одного погляду можливо найбільше знання — відмовитись від знання можливо найкраще прохання — «не дай мені»

там звідки ми родом жінкам сниться вагітність та їхні лона не плідні більше їм сниться прихід улюбленої дитини та навіть вістка від неї давно не приходить одна рука тепліша за іншу — щоразу Бог думає якою карати якою милувати

ніхто не радіє зустрічі так як краї рани котра нарешті затягується шкіра знайшла свій дар тривкості: тріщини в кризі й собі хотіли б робитися шрамом та їм не дано цього. міст не фальшивий ним можна було піти, ним досі можна вернутись додому — після плавби що видалась надто довгою мудрець сушить одяг і гучно сміється

сьогодні тікай заячими стежками: щоночі хтось торсає наші двері за клямку й хлібина яку їмо час від часу спливає кровʼю я перейму від тебе все що потрібно — хоч тіло теж буває підводить замість підводитись. єдина умова лишилася з нами: блаженні ті що отримали стільки болю скільки можна знести

ці береги знають: колись тут буде гніздо кулика. цими квітами знов ворожитимуть на любов а не на смерть: помру — не помру змія забуде ті дні коли ми наступали на неї й лишалися неушкодженими — потім це перекажуть як гарну казку скільки разів ми намагалися виявитись хитрішими? скільки шукали оселю для памʼяті? мить коли кров потекла назад і вдруге та сама вода торкнулася дна ріки була великою мов пропущений вдих та життя все одно стиснулось у піщину

цей рік був мені тим, про що зазвичай говорять як про час тяжких випробувань. у найтемніший період навіть памʼять про світло здавалася болісною, й мої очі, які завжди були заточені на споглядання, відмовлялися бачити, скільки навколо краси та любові. втім, навіть у найбільшому страху і смуткові може бути місце для подяки. свідчення про світло продовжується — навіть якщо нашим голосам доводиться стишитись. тож спасибі за вашу присутність тут. спасибі, що налаштовуєтеся так, щоб бриніти в гармонії з текстами. спасибі, що ви приходите і залишаєтесь. я обіцяю й надалі кращати, аби кількість і якість зростали прямо пропорційно. обіцяю більше цінувати те, що роблю. менше заганятися теж обіцяю. дякую, що входите в новий рік разом зі мною.