Old York Times

​​🇳🇱 В Україні ми думаємо, як змотивувати більше людей споживати контент англійською. У Нідерландах протилежна проблема — як заохотити молодь більше вживати рідну мову, а не англійську.  У The New York Times недавно вийшла цікава стаття про це в контексті книжкового ринку. У Нідерландах, а також скандинавських країнах і Німеччині, усе більше молодих покупців надають перевагу англомовним оригіналам, а не місцевим перекладами. 🗣«Видавці в цих країнах, а також агенти в Сполучених Штатах і Британії стурбовані, що це може підірвати ринок перекладених книг, що означатиме менше грошей для авторів і менше можливостей для них публікуватись за кордоном». Як завжди, у всьому винен ТікТок: 🗣«Останніми роками продажі англійською мовою зросли, частково тому, що книги вірусяться у соцмережах, особливо в TikTok. Продавці книг у Нідерландах кажуть, що багато молодих людей надають перевагу книгам англійською мовою з оригінальними обкладинками, навіть якщо нідерландська є їхньою рідною мовою, тому що це ті книги, які вони бачать і постять у BookTok [книжковий сегмент TikTok]. У деяких книгарнях Амстердама у відділах для молоді представлені переважно англомовні книжки та лише кілька варіантів голландською мовою». Ця стаття нагадала мені про суміжню проблему — мова освіти. У голландських університетах нідерландська виходить з моди на користь англійської, і це хвилює освітню спільноту. Ось, наприклад, зі статті BBC 2018 року: 🗣«Англійська мова настільки поширена в голландських університетах, що група викладачів передбачає “лінгвоцид” і вимагає від уряду в Гаазі накласти мораторій, який заборонить університетам запроваджувати будь-які додаткові курси англійської мови, доки не буде проведено офіційний аналіз їхнього впливу».

🇦🇹 Як Австрія перетворилась на хаб для російських шпигунів. Тематичний #OldYorkTimes_архів до сьогоднішньої новини — переказ матеріалу Financial Times з минулого літа 🗣 «Після російського повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року європейські країни вислали зі своїх територій понад 400 російських шпигунів, які працювали під дипломатичним прикриттям. Австрія поки що вислала лише чотирьох. За словами одного високопоставленого працівника західної розвідки, у Відні все ще перебувають понад 180 акредитованих російських дипломатів, і щонайменше третина з них використовує дипломатичне прикриття для збору розвідданих». 🗣 «Зростання шпигунства у Відні викликало осуд з боку союзників і підірвало авторитет країни серед європейських сусідів, які дедалі більше турбуються про безпеку. У Австрії розміщені кілька великих міжнародних організацій, зокрема Міжнародне агентство з атомної енергії, ОПЕК та різні агентства ООН, але країна традиційно закриває очі на розвідувальну діяльність на своїй території — якщо та спрямована не проти австрійського уряду». Російські шпигуни вільно зустрічаються зі своїми інформаторами на території Австрії (чого вони не могли б робити, наприклад, у Німеччині) та встановлюють обладнання для радіоелектронної розвідки на дахах російських дипломатичних установ. 🗣 «Високопоставлені чиновники європейської розвідки дивляться на ситуацію в Австрії з дедалі більшим здивуванням, [й інші європейські країни перестають ділитися з нею своїми розвідданими]». Проблема у тому, що шпигунська діяльність у Австрії не криміналізована, якщо вона не спрямована напряму проти національних інтересів Австрії. Опозиційні партії у парламенті намагаються це змінити, але уряд блокує реформу. Можливо, кажуть джерела Financial Times, відсутність законодавчої заборони грає на руку уряду: 🗣 «“Якби вони змінили закон, їм довелося б спробувати забезпечити його виконання — а справа в тому, що вони, ймовірно, не зможуть цього зробити”, каже [анонімний посадовець західної розвідки]. “Це було б ще більшою ганьбою [для австрійського уряду, ніж закривати очі на проблему]”». ▪️ Читати повну статтю • текст без пейволу на Реддіті (~5 хвилин)

Чому маленькі острівні країни Африки демократичніші за більшість континенту #OldYorkTimes_архів На це питання намагається відповісти дослідження 2021 року, про яке розповідав The Economist. Чотири із п'яти невеликих африканських держав вважаються «вільними» за рейтингом Freedom House — і це сильний контраст із більшістю країн Африки загалом. Йдеться про Кабо-Верде, Сан-Томе і Принсіпі, Сейшели та Маврикій. Коморські Острови вважаються «частково вільними», що теж непогано на фоні загальноафриканської ситуації. Спойлер: справа у тому, що вони маленькі і острівні. Як пише The Economist, «...усе більший корпус наукових досліджень... показує, що невеликий розмір та острівність пов'язані із демократією». 🗣«У Африці, стверджують автори дослідження [у Journal of International Relations and Development], невеликий розмір держав призводить до більш персональної політики, де виборці можуть надокучати посадовцям, щоб ті виконували свої обіцянки. Те, що вони є островами... позбавляє ці країни від сухопутних кордонів, на які можуть зазіхати сусіди і через які можуть виникати конфлікти». Ще один фактор, про який згадує The Economist — у цих островів немає особливих природних багатств на кшталт нафти чи діамантів, які можуть давати владу обмеженій групі багатіїв, а натомість вони покладаються на туризм — сферу, яка забезпечує прибутком значну частину населення. ▪️Читати повну статтю (~3 хвилини)

📩 Імейл-розсилка Old York Times У цьому каналі ми розповідаємо цікаві історії та важливі ідеї про Україну та світ з англомовного медіапростору. Крім телеграм-каналу, у нас є імейл-розсилка. Там ми публікуємо ті ж матеріали, що й тут, але рідше — одразу кілька дописів за випуск. Зазвичай розсилка виходить раз чи двічі на місяць. Може бути корисно, якщо хочете менше користуватися телеграмом або гарантовано не пропускати нові матеріали. 📍Підписатися на розсилку

🇻🇳 У The Guardian вийшов матеріал про українських в’єтнамців, які залишилися в Україні з початком війни і навіть долучилися до захисту країни. Один із героїв — українець в’єтнамського походження Тунг Нгуєн. Він виріс у В’єтнамі, але у підлітковому віці переїхав до України, де вже жили його батьки. На початку повномасштабного вторгнення він допоміг вивезти батьків за кордон, а сам приєднався до ЗСУ. «Україна багато мені дала — я тут вчився, тут працював, одружився з українкою. Я навіть не можу сказати, що це моя друга батьківщина зараз. Це просто моя батьківщина», каже він. Він був двічі поранений минулого року, але повернувся до до війська. Загалом у в’єтнамців більше зв’язків з Україною, ніж може здаватися: 🗣 «В'єтнамці почали приїжджати до Радянського Союзу в 1950-х роках на навчання, зазвичай для технічних спеціальностей. Фам Нят Вионг, нині найбагатша людина В'єтнаму, заробив свої перші гроші, коли жив у Харкові на початку 1990-х, заснувавши бренд локшини швидкого приготування “Мівіна”, яка стала хітом серед українців у скрутні посткомуністичні роки. Чимало в'єтнамських політиків є випускниками українських університетів. Пізніше, у 1990-х роках, ще більше в’єтнамців приїхали працювати дрібними торговцями як до Росії, так і до України, в тому числі батьки Нгуєна, які оселилися в Чернігові на початку 1990-х років». До початку великої війни в’єтнамська громада в Україні налічувала близько 100 тисяч осіб. Найбільше з них жили у Харкові. Там навіть є буддистський храм, навколо якого гуртувалася спільнота (хоча його монахи виїхали на початку війни). Інша героїня матеріалу — Нгуєн Тхі Тхань Нхан, власниця в’єтнамського ресторану в Харкові. На початку війни вона з сім’єю також виїхала з України, але через кілька місяців вирішили повернутися. Зараз, попри російські атаки на місто, бізнес відновився, і вони не планують виїжджати знову. ▪️ Читати повну статтю (~4 хвилини) 📌Читайте також: «В’єтнамці України. Хто вони?» — історія від Ukraïner

🇱🇹 Як Литва стала європейською історією успіху У Bloomberg вийшла колонка британського автора Адріана Вулдріджа про неочікуваний успіх Литви — шлях від радянського поневолення до однієї з найбільш динамічних країн Європи. 🗣«Сорок років тому Литва була бідною провінцією Радянської імперії. Сьогодні її ВВП (з урахуванням паритету купівельної спроможності) становить 90% від середньоєвропейського — на рівні з країнами Південної Європи... Відколи Литва приєдналася до ЄС у 2004 році, її реальний ВВП на душу населення зростав швидше, ніж у будь-якій іншій країні ЄС, окрім Чехії. За паритетом купівельної спроможності ВВП на душу населення зріс на 229% у період з 2004 по 2020 рік». Вулдрідж відвідав Вільнюс і поспілкувався із очільниками найбільших литовських компаній, які популярні й у Західній Європі. Він згадує маркетплейс Vinted, який допомагає продавати вживані товари; гіганта в сфері кіберзахисту Nordsec Ltd, виробника популярної програми NordVPN; фінансову компанію TransferGo та інші. Автор виділяє три сектори, де литовські компанії особливо успішні — фінтех; лазери та оптика; фарма та біохімія. Також потенціал мають військові технології (мілтех) і туризм. Як невеликій країні, яка має п’ятидесятирічний спадок радянського гніту і розташована поруч із агресивними Росією і Білоруссю, вдалося досягти успіху? Свою роль зіграли грамотні реформи у пострадянську добу, але також ключовими були два міжнародні об’єднання, куди так хоче потрапити Україна — ЄС та НАТО. 🗣 «Перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки став можливим завдяки рішучій поведінці двох інституцій: Європейського Союзу і НАТО. Європейський союз надав очевидні переваги, як-то допомога у відновленні занепалої інфраструктури країни і доступ до одного з найбільших ринків світу. Що не менш важливе: модель торгівлі, заснована на правилах і вільна від корупції. НАТО гарантувало безпеку в одному з найнебезпечніших регіонів світу. Відкриті кордони дозволили першому поколінню пострадянських литовців здобути навички в західних університетах і компаніях. Якийсь час здавалося, що відтік мізків може позбавити країну найздібніших людей. Але відтік мізків перетворюється на циркуляцію мізків: у 2020 році потік людей став позитивним [тобто більше людей приїхали ніж виїхали]. [Фінтех-компанія] TransferGo є більш динамічною завдяки тому, що базується як у Лондоні, так і у Вільнюсі». ▪️ Читати повну статтю (~10 хвилин)

​​📖 «Потяг прибуває за розкладом» Укрзалізниця, велика бюрократична машина на 200 тисяч людей, не лише встояла у війні, а й стала рятівним колом для України. Вона допомогла евакуювати мільйони на початку 2022 року, уможливила міжнародну дипломатію у воєнному Києві, допомагає військовим… І при цьому потяги прибувають за розкладом і стають комфортнішими. Як їй це вдалося? Марічка Паплаускайте шукає відповідь розповідаючи історії людей, які зробили це можливим. Наприклад: ▫️ провідниці поїзда Київ-Ужгород, який нон-стоп евакуйовував людей у перші тижні російського вторгнення; ▫️ машиніста інтерсіті Київ-Краматорськ, який возить солдатів на війну; ▫️ топ-менеджерів, які організовували в Україну приїзд Бориса Джонсона і Джо Байдена. Обрамлює книжку персональний досвід Паплаускайте: збираючи матеріал для неї, вона сама потрапила під російський обстріл на херсонському вокзалі. Книга вміло написана і сконструйована; видно, що за справу взялася професійна авторка і репортажистка. Особливості, які можуть як притягувати, так і відштовхувати: 🔸Це книга про Укрзалізницю, але також це багато в чому книга про перші місяці повномасштабної війни у 2022 році. Особисто я про чимало з цього вже читав, писав, рефлексував і переживав сам. Люди, які менше у контексті, особливо міжнародні читачі, мають знайти для себе значно більше нового. (Не знаю, чи плануються переклади, але було б дуже доречно). 🔸Тут немає напівтонів: герої — або невтомні і хоробрі прості люди, які віддано роблять свою роботу попри важкі умови і низьку зарплату, або талановиті менеджери, які горять реформою залізниці і теж працюють 24/7.  Раджу почитати, але подвійно раджу подарувати друзям з інших країн, якщо вийде англомовна версія. 📍Якщо хочете щось коротше натомість — багато цікавого матеріалу на тему є у великій статті The New York Times, яка вийшла у кінці 2022 року (я робив короткий переказ українською).   #LT_BookReview Фото: видавництво «Лабораторія»

У The New York Times вийшла стаття про роль енергетичних напоїв в українській армії. Енергетики на кшталт Red Bull чи новинки «Воля» від Моршинської незамінні для військових — вони замінюють каву у складних польових умовах, де складно знайти можливість нагріти воду. Як каже один солдат в інтерв’ю NYT, «коли треба пройти три, чотири чи сім кілометрів. І ти несеш 40 кілограмів спорядження. І ти весь в поту. І ти не їв і не спав три дні. Якщо ти не п’єш це пійло, звідки ти візьмеш енергію для останнього ривка?» Як пише автор, «російське вторгнення докорінно змінило життя в Україні і збільшило попит на швидку порцію кофеїну, яка не потребує кафе, окропу, кавового горнятка чи пакетика чаю». Це стосується й цивільних, які часто недосипають через російські ракетні атаки чи загальну тривогу. Високий попит корисний для ринку. Як пише автор, «енергетичні напої стали однією із небагатьох позитивних історій в українській економіці [під час війни]». Продажі зросли на 50% з початку відкритого вторгнення. Водночас надмірне споживання може шкодити, особливо для військових. 🗣«Бача, сержант української піхоти, розповів, що один з його літніх солдатів, який мав проблеми з серцем, помер минулої зими. У підрозділі задалися питанням, чи могло це бути пов'язано з його звичкою випивати по 10 банок на день. Бача розповів, що чоловіка знайшли мертвим у туалеті з енергетиком у руці». Але й відмовитися від енергетиків вони не можуть. «Деякі солдати кажуть, що краще братимуть з собою в бій енергетичні напої, ніж хліб. За словами інших, вони стали валютою на фронті», а також найпопулярнішим подарунком. ▪️ Читати повну статтю (~6 хвилин)

The New York Times разом з групою американських науковців зробили масштабний проєкт «Що втратила Україна». Вони взяли супутникові зображення і проаналізували будівлі, знищені та пошкоджені внаслідок російського вторгнення. Загалом з початку відкритого вторгнення пошкоджено понад 210 тисяч будівель в Україні. Половина з них — на Донеччині і Луганщині; особливо багато в Маріуполі. Зокрема внаслідок російської війни пошкоджено чи знищено: ▪️106 лікарень та поліклінік (з них 18 у Маріуполі); ▪️109 церков та храмів (34 у Маріуполі); ▪️708 шкіл, коледжів та університетів (237 у Маріуполі). Більше того, автори наголошують, що ці цифри консервативні і, скоріш за все, нижчі, ніж реальні. І, звичайно, вони зростають з кожним днем. Крім мап та цифр, стаття розповідає про руйнування на прикладі Мар’їнки, міста на Донеччині, яке постраждало особливо сильно, та кількох індивідуальних сімей звідти. 🗣 «Загальноосвітня школа № 1, де багато українських дітей вчилися писати, була рознесена вщент. Православний собор, де вінчалися пари, повалено. Обсаджені каштанами вулиці, якими гуляли покоління, молокозавод і харчосмакова фабрика, де працювали люди, краєзнавчий музей, будівля Мар’їнської райдержадміністрації, магазини і кафе — визначальні місця для багатьох поколінь — перетворилися на безликі руїни. Збитки обчислюються мільярдами, але справжня ціна набагато вища. Мар'їнка була громадою. Мар'їнка була живою історією. Мар'їнка була життєдайним джерелом для сімей майже 200 років. Вона знищена, і мар’їнчани не можуть знайти себе поза нею». ▪️ Повна стаття (~15-20 хвилин на прочитання і перегляд)

Як роми захищають Україну і борються за свої права: репортаж The Guardian Історично в незалежній України роми були, мабуть, найбільш дискримінованою етнічною групою: достатньо подивитися на соціологічні опитування чи новинні заголовки. Кілька тижнів тому в The Guardian вийшов матеріал про те, як роми воюють за Україну та намагаються боротися за своє місце в країні.  «У дитинстві і юності Арсен Медник часто був білою вороною: у школі діти показували на нього пальцем і називали “циганом”, а роботодавці не хотіли наймати його, коли дізнавалися, що він ром. Але на початку 2022 року, коли російські війська почали жорстоку окупацію його рідного міста Буча, Медник був одним із перших українських ромів, які пішли добровольцями на захист країни», пише The Guardian. Медник (котрий минулого року став головним героєм документального фільму «Суспільного») — один із кількох тисяч українських ромів, які захищають Україну на фронті «попри свій особистий досвід маргіналізації та ширші занепокоєння щодо того, чи буде їм місце в країні, коли закінчиться війна». Загалом в Україні живе близько 400 тисяч ромів. Борці за права ромів вказують на епізоди у новітній історії, коли ромів виганяли чи виключали із процесу відбудови після війни: наприклад, у Косово. Активісти добиваються більш конструктивного висвітлення ромів у медіа та урядового визнання. Із останнім є прогрес, пише The Guardian: минулого року уряд прийняв державну програму із розвитку та захисту національних меншин, а військовий Віктор Ільчак з Ужгорода отримав орден «За мужність» від президента.  Однак проблеми залишаються. «Активісти попереджають, що національний план відновлення України не вирішує багатьох проблем, з якими стикаються роми — наприклад, тих, хто живе в неофіційному житлі без документів на право власності, що потенційно ускладнює доступ до компенсації або фінансової допомоги на відбудову»… Арсен Медник отримав поранення у 2022 році, але згодом повернувся до Збройних сил. Він сподівається, що його особистий приклад може позитивно вплинути на сприйняття ромів в Україні. ▪️ Читати повну статтю (~5 хвилин) 📌Читайте також: «Рамадан на фронті. Як українські мусульмани воюють без ковтка води та крихти хліба» від «Української правди» — стаття • аудіоверсія