Лабораторна миша

- Дивіться, Ви вже піднялися на 5-ту сходинку. Так і на олімпіаду вже можна їхати. - Ой, мені сімдесять. Куди вже... - Розумію, що тре ще потренуватись. Нічо, от за 4 роки підготуєтесь і в 74 поїдете. - Поїду, онучку. Поїду. Тільки живою мене звідси вивезіть. Вона сиділа у підвалі 2 тижні. Разом з іншими мешканцями її під'їзду. Останні дні в Ірпені йшли страшні бої. Приватні садиби снаряди зносили вщент, а висотні будівлі - підпалювалися так, що вони вигорали квартира за квартирою наче величезні свічки. Цим мешканцям пощастило найменше. Вони втрапили в район, де росіяни були від самого початку і аж допоки наші красені з ЗСУ не помножили їх на нуль. Рузкі інколи виводили усіх пожильців до стінки на дворі і засвічуючи ліхтариком обличчя кожного, під дулами автоматів, шукали корегувальника, що нібито допомагає нашій спецурі мінусувати ваньок темними ночами. Аби з підвалу виходили точно всі - окупанти закочували туди гранату. На зауваження, що тут лежачі, старенькі та інваліди - казали: - а нам пох..й. Тепер їхні х...ї гниють в ірпінській землі. Ну, може ще собаки поїли. Це не жарт, якщо шо. Ми знову капітально сьогодні зайшли в це багатостраждальне місто. Працювали багато наших колег-волонтерів. Вони просто богі евакуації - чітко, злагоджено, будинок за будинком, підвал за підвалом - вивозили людей саме з екс-окупованих територій. Евакуйовані сотні ірпінців. Ушкоджені фізично та/або психологічно, але живі. Коли вони зарядять свої телефони - багато хто сьогодні видихне з полегшенням. Важко сказати, що було найтяжчим в цей день. Чи-то бачити машини таких волонтерів як ми - з простреленими лобовими вікнами та підголівниками і величезними плямами засохлої крові на асфальті - які так і не повернулися в Романівку і невідомо було, що з ними сталося. Чи-то усвідомлювати, що люди, яких ми сьогодні вивозили, більше схожі на тіні людей. Нуль емоцій. Ані плачу, ані радості. Мені здається, так виглядають ті, хто втратив надію і просто тягнув до якогось фіналу. Чи-то з жахом розуміти, що хтось таки продовжує відмовлятися від евакуації. Скляні очі, піна біля рота і оце "я звідси не поїду, бо найгірше вже позаду". І все це на фоні тотальних руїн, мертвих котів, собак, уламків мін та свіжоспечених могил на подвір'ях, де лежать сусіди. До речі, особливо тяжко було ходити з місцевими і фіксувати могили хлопців, яких русня постріляла. Стріляли просто так, шоб було. Чи шоб не було. Фіксували ми для юристів. Дітям та онукам русні ще належить продавати свої нирки, аби компенсувати те, що компенсувати в принципі неможливо. Ірпінь дуже змінився. Ми їздили майже всюди і не лишилося жодної вулиці чи кварталу, де щось би не прилітало, не горіло. Гради, що стирчать з асфальту, вирви, згорілі авта, снаряди, трупи цивільних, яких їдять собаки, танк, якась висяча хрінь на парашуті, цілі вулиці, перегорожені зрубаними вибухами деревами, переламані стовпи, всюди дроти і діри, біль, морок, зграї тварин. Ні. Таки я знаю, що було сьогодні найтяжчим. Два тижні тому ми з Andrii Piven благали цілий натовп людей виїхати з величезного приватного сектору. Вони нам усміхалися та бадьоро запевняли, що все буде добре, а онде їхні автівки з повними баками - якщо що, то виїдуть миттю. Сьогодні ми з отетерінням ходили тим кварталом серед вигорілих будинків та кістяків згорілих автівок. У яких колись були повні баки. Також важко було їхати назад, на Київ, і читати пожовклі біг-борди про місто-мрії, де дуже круто придбати за вигідними умовами квартиру. Сюрреалізм як він є. А місто достобіса красиве. Навіть зараз. Понівечене, згвалтоване, з вивернутою назовні душею. Але красиве. Дякую Збройним силам України за чудову роботу. Вони продовжують дотискати орків. Коли дотиснуть - настане час скорботи за полеглими. І настане час вертати життя на вулиці міста в лісі. Ірпінь - житиме. Переможемо.

Знаєте, чому сьогоднішній ранок ще добріший, аніж міг би бути? Бо вчора купа хороших людей витягнули купу прекрасних людей (в т.ч. дітей) з Чернігова. Того самого міста, до якого і підійти нині важко, бо смерть збирає свої жнива. Проти цього були всі гармати русні. Всі особливості рельєфу місцевості. Всі підірвані та пошкоджені мости. Але були наші люди. Наші ЗСУ. І непохитне прагнення не кинути своїх за будь-яку ціну. Деталі операції - у постах Влада Самойленка https://www.facebook.com/samoylenko.vlad1/posts/5211797592214720 та Лера- Валерия https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=3231009230558134&id=100009472661795 Майте гарний і спокійний день.

Після того, як ми востаннє ковтали пилюку в Ірпені, ховаючись від прильотів мін, кілька разів фейсбук радів тому, що Ірпінь начебто наш. Разом з Бучею, Стоянкою, Гостомелем, Ворзелем, всі окупанти оточені в котлі, пісяються під себе, ось-ось звільнимо Донбас і Крим. Дуже нагадувало Чорнобаївку, але різниця була в тому, що в Чорнобаївці ми з Андрієм Півнем не були, а от до Ірпеня підходили кілька днів поспіль і намагались увійти. Бачили все на власні очі. Чули все на власні вуха. В медіа - Ірпінь наш, а в житті - артилерійські дуелі, розриви снарядів, вир полум'я в житловому масиві, дим, кров посічених цивільних, 200-ті, складені рядочком, постріляні машини волонтерів, що таки встигли вивезти евакуйованих до мосту на Романівці, але там, на мосту отримували свою фатальну міну. (Слава ймовірностям, волонтери живі і зараз в лікарні). Дивишся фейсбук - русня в котлі, все добре. Дивишся на Ірпінь - а там наші хлопці завзято працюють і зубами вигризають нашу землю назад. Стомлені красені виходять після важкого дня чи ночі, а їм на зміну заходять свіжі сили з холодною люттю в очах. І оця медійно-реальнісна шизофренія дуже не вкладалася особисто в моїй голові. Як на мене, найгіршою річчю на війні є не зрадофільство а-ля "ми всі помремо", бо з цим все ясно і це діагноз. Найгірше - це перебільшення наших перемог. Шановні, не треба їх перебільшувати. Те, що ми встояли під час "бліцкригу", перемололи плани кремля, стоїмо далі і по-тихеньку відгризаємо свою землю назад - це вже перемога. А оці "ура-переможні" реляції не тільки завищують очікування суспільства від ЗСУ і знецінюють їхню результативність. Вони ще й закладають підгрунтя для сумнівів у достовірності отримуваної інформації з фронту. Українське суспільство - вже доросле. Подорослішало за останній місяць на кілька століть як мінімум. Воно не потребує ідіотської пропаганди та ура-патріотичних викрутасів. Воно потребує правди, якою б вона не була, якщо це не державна таємниця. Українське суспільство на ділі довело свою зрілість. Довело, що жодні панічні настрої не змусять кинути зброю з рук, відступити з власної землі навіть під острахом смерті, прийняти від окупантів гуманітарку навіть під дулами автоматів. Як я і писав багато днів поспіль - наші ЗСУ працюють і роблять свою роботу. Щодня, щогодини, невтомно, в поті чола. Я це бачив на власні очі. І от сьогодні з кількох джерел переконався, що Ірпінь - дійсно наш. Без оцих "ура ми всєх побєділі". Слава кожному воїну в Збройних силах та вічна слава усім полеглим за нашу землю. Дякую їм. Попереду багато роботи - довивозити тих, кого не встигли до початку бойових дій (солдати та кілька відчайдухів сьогодні це вже робили). Ексгумувати всіх похованих цивільних по дворах та нарешті зареєструвати їхні смерті (у нас просто відмовлялися приймати інформацію про померлих, бо треба труп, експерта і оце все. Це правильно). Розібрати завали, витягти живих та поховати мертвих. Зафіксувати всі злочини рашистів (тортури, згвалтування, в т.ч. групові, вбивства цивільних), що вони накоїли за цей місяць, аби кожна маня з кожного дупобруйська в росії до кінця життя знала, що її заїбошений в Ірпені ваня - поц, гвалтівник і вбивця, та сплачувала контрибуції, репарації і решту Українському народові. Щоб платили всі їхні діти, онуки, правнуки, а там може геть виродяться в нуль. Ми маємо розуміти одну річ. В момент остаточної перемоги у цій війні, українському суспільству окрім чаші радості доведеться випити величезну чашу горя. Адже ми зможемо остаточно дізнатися про долю усіх зниклих безвісти. Побачити всі деокуповані міста та що від них лишилося. І іншого шляху ми не маємо. Перемога йде виключно з усім вищепереліченим. Але українське суспільство - доросле. Воно готове. Тому ми мусимо робити все від нас залежне для того, щоб ця війна не просто скінчилася. А щоб ми у ній перемогли. Тримайте голови холодними. Вірте в Збройні Сили України. Підтримуйте їх усіма наявними засобами. І майте гарний вечір. Апдт. До речі, завтра Ірпінь може стати знову не наш. Це нормально. Бо це війна. І це не змінює суті написаного. Вірте в ЗСУ.

Будемо додатково його вкривати захистом для убезпечення пасажирів. Якщо Ви маєте змогу підтримати нашу ініціативу - деталі з реквізитами в пості Vlad Samoylenko https://www.facebook.com/samoylenko.vlad1/posts/5207534982640981 Особисто я буду дуже вдячний. Все ж буде круто, якщо люди при евакуації таки сидітимуть в пасажирських кріслах. ... На сьогодні все. Завтра новий однаковий день нескінченного лютневого тижня. ЗСУ працюють. Переможемо.

- Їбоште їх. Паліть. - Палимо, хлопці. Так палимо, що за один раз кладемо десяток, а як пощастить - і під сотню. У нього були добрі очі. Такими вони бувають у дідусів, які лагідно пестять онуків на своїх руках. Ще, принаймні, місяць тому пестили. А тепер його словам не можна було не вірити. Здавалося, що він не просто хвилину тому відійшов від гармати, аби із нами привітатися, а він сам є частиною артилерійського механізму: руки-маніпулятори, очі-приціли, подих-вогняний вир. Ми обійнялися. Ну... ми його змогли заледве поляскати по спині, а він нас так міцно стис, що кістки потріскали. Тоді він хрякнув дверима древньої "буханки" і поїхав до позицій. Машина була настільки перевантажена ніштяками від вдячного українського народу, що, здавалося, зараз її ресори випростуються навиворіт. Дивилися йому вслід і в голові не вкладалося - з ким росіяни тут прийшли воювати та на що сподіваються? Країна, в якій добрі дядьки стають нічним жахіттям груп вторгнення, а волонтерських штабів, що їх забезпечують, не просто багато... вони всюди, є нездоланною. ... Вже втретє за останні чотири дні ми намотували сотні кілометрів Україною. До війни у мене була мрія назбирати грошей та гайнути у тур з родиною східною та північною Україною. Та так, щоб за кермом сидіти по 12 годин. Люблю я це діло. А тепер ми з Andrii Piven робили фактично те саме. З тією різницею, що без родин. З тією різницею, що гнали гуманітарні вантажі від прекрасних людей для відважних воїнів у містечка поблизу фронту, а на зворотньому шляху - заїздили у глухі села та вивозили бажаючих евакуюватися. З тією різницею, що у нас не було часу зупинятися та фотографуватися з інсталяціями "Я люблю [підставити назву селища, смт, містечка]". Але дещо все одно дуже тішило. На блок-постах нас зустрічали місцеві волонтери, супроводжували до точок, а дорогою не стомлювалися розповідати про своє місто, пам'ятки архітектури, визначні місця. Їй-бо, закінчиться війна, поїду цими прифронтовими маршрутами ще раз. Україна - незбагненна і красива. ... До точки евакуації лишалося ще кілометри три. Машина слухняно ковтала дорогу, двигун задоволено муркотів і, в принципі, весь день був вкрай вдалим. Раптом Андрій поліз у свій рюкзак та дістав дві "аварійні" шоколадки. - Нащо? - Там буде двоє маленьких дітей. - В сенсі? - В прямому. - Йой. У нас вантажний бус. І зараз в його відсіку вже сиділо 3 собаки, 4 коти та дві жінки. Для них наш транспорт був ідеальним - і не тому, що не всі погоджуються заїздити у прифронтове селище на евакуацію, а тому, що не кожен дозволяє брати із собою тварин із пачками корму. Наш транспорт також був ідеальним, наприклад, для евакуйованих з Ірпеня. Бо немає різниці, в чому і як їхати, якщо тебе вивозять з-під мін на кілька кілометрів, а далі ти пересідаєш на нормальні автобуси. Але їхати у вантажному відсіку з маленькими дітьми більше 4-х годин? Це означало лише одне: родина прагнула вибратися до Києва і далі - за будь-яку ціну. Будь-чим. Будь-як. Це була, мабуть, найшвидша евакуація в нашій практиці. Тато з туристичним баулом неймовірних розмірів, заклопотана мама та двоє діток з заплаканими очима застрибнули в наш бус, ледве я встиг загальмувати. Діти притиснулися до матері, ніби манюні пташенята, що сховалися у качки під крилами. Андрій віддав шоколадки. Ми закрили ляду. Коли рушали, в голові була лише одна думка: "Я ненавиджу росію. Я ненавиджу росію. Я ненавиджу росію..." ... Загалом, сьогодні дуже хороший день. Велика рідкість нині. Діти, коти, собаки, люди - всі в безпеці. За що велике спасибі Вам, бо наша соляра - то Ваша підтримка. (Ми не беремо жодних грошей з евакуйованих за жодних обставин і ніколи не братимемо. В цьому і є сенс евакуації, а не служби таксі). Але маю ще одне прохання. На останньому фото - рештки вантажо-пасажирського буса водійки з нашої колони - Оксана Бондарь. Коли його постріляли та побили мінами в Ірпені - ми ще сподівалися невдовзі його витягти звідти екскаватором та відремонтувати. Після останніх боїв ремонтувати стало нічого. Тому ми будемо купляти бус. Вживаний, недорогий. Вантажо-пасажирський в пріоритеті.

Сьогодні, вивантажуючи з буса медицину на якусь лікарню, спіймав себе на думці, що гуркіт артилерії за горизонтом став для мене нормальним явищем. Ще місяць тому я б спантеличено крутив головою, а нині сприймаю цей звук, як раніше сприймав гомін великого міста. Прямуючи на базу, відмітив, що давно не бачив бусів чи автобусів без написів "Діти", "Евакуація", "Волонтер", "Люди". Накарябані фарбою і виведені каліграфічним шрифтом, на папері чи прямо по кузову авта, з синьо-жовтими прапорами чи просто під простреленими вікнами. Я багато до чого звик. Але більше чого забув. Забув відчуття, коли тримаєш сина на руках. Забув, як він проситься зранку на горщик та погоджується їсти кашу. Забув, як він бігає по калюжам, поки мама не бачить. Ще більше речей я пропустив. Як Марк почав замість пари слів говорити цілими осмисленими реченнями. Як його незграбна хода перетворилася на несамовиту біганину. Як він діловито навчився малювати пальцями на папері. Я пропустив ці речі за місяць назавжди. Назавжди. Назавжди, твою кантемирівсько-псковську дивізію. І цього я росіянам ніколи не пробачу. Як і решту скоєних ними злочинів. Знищений Маріуполь та поховані заживо люди, в тому числі діти. Фактично заблокований Чернігів і бомба на тамтешню лікарню. Стертий артою Ірпінь, Буча, Гостомель тощо. Немає такого жаху, який би не вчиняли росіяни, щоб кожного наступного дня він не шокував ще більше. На Чернігів поки шлях закритий. ЗСУ роблять свою роботу. Поки ж орки намагаються вчинити там гуманітарну катастрофу. Але ми з Andrii Piven сьогодні встигли на Романівку. Ірпінь практично наш. І не наш. Одночасно. Ірпінь Шредінгера. Там міна, тут снаряд, отутаво ДРГ. Цей волонтер, на жаль, від'їжджає в лікарню, бо його разом з евакуйованою жінкою накрило міною прямо у фінальній точці призначення на мосту. Тут міна рветься прямо під мікроавтобусом. І знову ж міна прилітає поруч зі швидкою, загрожуючи життям героїчних медиків. Ми не ризикнули сьогодні входити в саме місто. Але із задоволенням познайомились з людьми, які на геть постріляних наскрізь авто продовжують неймовірними кульбітами вивозити людей. Двоє з них - на першому фото. Це Elad Danilov та Arthur Zaitov. Запам'ятайте ці два імені. Хлопці довго відкараскувалися від мене, щоб я їх не фотографував. Але мені таки вдалося їх приперти до стінки згорілого буса аргументом, що треба врівноважувати постановочні фото селеб з автоматами світлинами людей, що роблять справу. На жаль, немає змоги зупинити інших водіїв, щоб розповісти про них вам. Але настане день, коли вони спокійно приїдуть на той край підірваного мосту, щоби... щоби забирати жителів Ірпеня назад, в Ірпінь. Щоб ті його відроджували і відбудовували. От тоді і роззнайомимось. Стоїмо. Слава Збройним силам України. Нищіть їх, любі. Нищіть. Переможемо.

А тепер час спати. Завтра новий такий самий невідомо який день тижня. Того самого лютневого тижня, що змінив все. Майте якомога спокійнішу ніч. Переможемо.

Я причепив рацію на бронік, штовхнув двері і побачив її. Вона сиділа на ганку, підібравши ноги під себе, і плакала. - Що трапилось? - спитав я і миттю пошкодував про це. Бо ж знав відповідь. Але тепер фактично змусив її подивитися на мене заплаканими очима і відповісти: - Нічого, все нормально, зараз йду. Хитнувши головою, пішов назад у будівлю. Блек звично закидав на плече свій АК з полум'ягасником неймовірних розмірів і коротко буркнув: - Де Лєра? - Плаче. - Чого? - Бо ж людей з Чернігова не вивезли. Блек - людина сувора, я б навіть сказав різка, така, якою вона буває після безлічі боїв - миттю якось змінився в обличчі і пішов на ганок. Я дивився, як він до неї підійшов та почав щось говорити. Я ж для себе не міг підібрати правильних слів. "Всіх врятувати неможливо" (с) "Це для них війна, для нас це робота" (с) "Перше правило стюарда: піклуйся про свою безпеку. Бо як будеш мертвий - вже точно нікому не допоможеш" (с) Рефлекторно повторював в голові ці фрази, аби якось заспокоїтись, та теж погано собі давав раду. Починалось все дуже просто і зрозуміло: нитка з десятка бусів з десятком тонн харчів, медикаментів, одягу для мешканців потерпаючого Чернігова. Йдемо з супроводом ЗСУ, минаючи блок-пости, як розпечений ніж масло. Звантажуєм ніштяки хлопцям на нулі, заходимо в місто, скидаємо гуманітарку, набираємо цивільних і валимо назад. Просто, як раз, два, три - просто додай води. Але в нашому випадку замість води додалися русняві смерчі та міномети. Останні 3 чи 4 кілометри артилерією росіян були перетворені на нездоланну пустелю, про що свідчили двохсоті, яких навіть не могли нормально витягти. Ти диви, як зачерствів. Двохсоті. Швидко до цього звикаєш. Та, насправді, тут всі так говорять - двохсоті, трьохсоті - військові, медики, волонтери. Це, мабуть, дозволяє глибоко не замислюватися про суть сказаного і продовжувати виконувати поставлені задачі. Загалом, ми передали частину вантажу військовим та дві доби... Дві. Кляті. Доби. Намагалися подолати останні кілометри. Дві доби ми слухали артилерійські оркестри і соло у виконанні наших богів війни та орківських нелюдів. До речі, цікава партія у відлітаючих ураганів і прилітаючих градів. Гради - таке, наче поп-корн дуже швидко лускає в мікрохвильовці. А ураган... ну, як ураган. Вжууу... Вжуууу... Вжуууу... На другу добу ми вимушені були відступити. Як і десятки - це не жарт - десятки бусів інших волонтерів з купою тонн гуманітарки та сотнями порожніх крісел під евакуацію. Так буває. Чернігів закрито, наглухо. Ні туди, ні звідти. Коли по крайній точці прилетів смерч і додав ще двох двохсотих, стало ясно, що це кінець. Поки що. Так буває. Це війна. І тут дійсно лишається хіба тільки плакати. Плакати так, що навіть загартовані у боях воїни змінюються в обличчі. А в Чернігов ми повернемось. Чуєш, Лєра? Нашим хлопцям з ЗСУ потрібен час, щоб попрацювати. Скоро усіх заберем. Тим не менш, частина вантажу пішла за призначенням. Тому є й привід радіти. Вдячні усім вам за підтримку Криївки Вільних, окремо - Першому добровольчому мобільному шпиталю ім. Миколи Пирогова за медицину та особисто Андрію Прокопенко, бійцям Збройних сил - за супровід. Подяка команді Лєри - ви чудові. Подяка нашим інструкторам з Голосіївської ТРО за навчання по суті. Незмінна подяка Кирилу Бескоровайному та Світлані Арбузовій за машини - вивозять з пекла. Суперподяка Владу Самойленку за логістику, організацію, координацію. Це, насправді, найважливіші частини подорожі, без яких вона була б цілком безрезультативною. До речі, решта деталей по евакуації з Чернігова - в пості Влада тут https://www.facebook.com/samoylenko.vlad1/posts/5203293059731840 А так... Якщо чесно, в мене вже мільйон неописаних історій про цю війну і я не маю жодних сил поки їх описувати. Більшість з них поки навіть розповідати не можна. Шкода, що роботи так багато, що практично немає фото. Головне - ми з Андрієм Півнем живі-здорові. Коли переможемо - будемо всі разом сидіти біля вогнища, чистити зброю, пити чай та розповідати байки. Кожен свої.

Цікава цьогоріч весна. Їдеш на Чернігів, а у полях замість першої зелені стирчать ракети від Градів. Тут, отам, а онде ще. І дійсно наче якісь чудернацькі рослини - порозпускали свої стабілізатори, як пелюстки, хоч іди і перефарбовуй з сірого кольору на червоно-чорний. Маки та й все тут. Готовий меморіал війни. Чого вони не порозривалися - для мене загадка. А серце ж крає ця картина. О, а ось посеред траси гілка дерева стирчить. Люк відчинений? Асфальт порепався? Ні, просто вирва від бомби. Нормальна така вирва, розміром з половину авто. Сфотографувати б, та зупинитись не можна. А оцей, мабуть, зупинився. Лише кістяк машини згорілої лишився. В цих місцях ми не самі. Йдемо ниткою з десятка бусів, навантажені під самі дахи. Мчимо під наглядом ЗСУ, життя тягнемо в місто, з якого окупанти його забрати хочуть. І ниток тих, я Вам скажу - як тієї павутини, яку вітер жбурляє - туди-сюди, сюди-туди. Вітаємось крізь запилючені вікна, підіймаючи долоні. Багато ниток. Дуже багато. Українці чудові. А дороги нині важкі. Там, де раніше вкладався у 3 години - і за добу тепер не завжди доберешся. Нині краще довше, та живим-здоровим. Переможемо. P.S. Дяка Гена Новиков та Солом'янські котики за окуляри для Andrii Piven

Шановні, ми з Andrii Piven живі, здорові, цілі. Дуже стомлені, але дуже задоволені. Нагадую, що про свою потребу у евакуації з Чернігова люди можуть повідомити через чат-бот @helplineuabot в Телеграмі. За рештою деталей уважно стежте на сторінці Vlad Samoylenko (https://www.facebook.com/samoylenko.vlad1), який нас координує. В Ірпені наші перетворюють поганих рузкіх на хороших. Справа нешвидка, але тягла, справедлива та невідворотна. Почуємось. Переможемо.