Потішная Кліо

Обкладинка прорадянської британської газети "Russia Today" присвячена введенню радянських військ у Польщу, листопад 1939 року.

Школярі 21 століття на ілюстрації 1899 року

Не можу не сміятись з цього параду іронії.. це із серії «ти з України? чому ти завжди такий хмурий, що тебе щось веселить?»

Не таланить Польщі з вереснем..

Вивіска паризької винної крамниці XVIII століття із колекції музею Карнавал Образ чорношкірої людини на подібних вивісках походить від середньовічної символіки, де чорношкірі асоціювались зі «світом ночі» і символізував лінощі і ледарство. У XVIII вивіски з чорношкірими широко використовувалися для реклами вина, тютюну та товарів "розслабляючого" вжитку.

Модель Луїза Даль-Вульф позує для журналу Harper's Bazaar, 1944 рік. На задньому фоні ви можете бачити одну із скульптур, відому як «етруські теракотові воїни». У 1960-х роках було доведено, що це лише підробки. Статуї були створені заповзятливими братами-італійцями Піо та Альфонсо Ріккарді, а потім продані Метрополітен-музею🤓

Картинка з посібника для льотчиків-винищувачів Люфтваффе, яка пояснює, з якого ракурсу краще атакувати: а) Потрібна більше випередження b) Потрібна менше випередження c) Потрібна ще злегка випередити d) Дій, пілоте! Фроляйн, як і ворожий літак, найдоступніша в останньому випадку

Як то кажуть: це могли бути ми з тобою, але ти не відповідаєш на мої повідомлення 😄🤭 Експонат з природничого музею Відня.

Своєрідне вічне повернення текстів, які не втрачають актуальності. «Останній месія» у новому дизайні та доповненням «Криза сучасного світу» «Бунтівне серце» Ці три книги різні за стилем і походженням, але їх обʼєднує одне. Їх варто мати на своїй полиці, бо їхнє повернення завжди означає нагадування: сенси не зникають, вони лише чекають свого часу.

Кактуси!🌵 З архівного)) Книгарня знайшла оригінальне і довгоочікуване вирішення проблеми відвідувачів, що протискуються між столами зі стосами книг і "роняють" їх (який влучний відпвідник "ронять" українською?), зачепивши одягом, сумками або тілом🐾 Кактуси між столами гарантовано зупинять недбайливих гостей, які псують книжкові стенди - і це точно ефективніше за таблички з проханнями😎

🫕Трохи про їжу. Давно хотів розповісти вам про зв'язок між 'карпаччо' (знаменита страва із сирої яловичини) та Віттором Карпаччо - художником епохи раннього Відродження. Як мінімум, обидва вони з Венеції. Але на цьому подібність закінчується. У середині 20 століття Джузеппе Чипріані, власник знаменитого тепер Harry's Bar поряд із площею Сан Марко, шукав назву для своєї нової страви. Це були тонко нарізані скибки яловичини під соусом із лимонного соку, молока, майонезу та свіжомеленого чорного перцю. У Венеції саме проходила Бієнале епохи Відродження (не плутати з Бієнале сучасного мистецтва, яке проходить досі). Для залучення до свого бару гостей, які приїхали на виставку, Джузеппе назвав страву карпаччо. На честь художника к.15-поч.16 ст. Вітторе Карпаччо. І придумав пояснення - мовляв, червоний колір на полотнах художника точнісінько повторює відтінок сирого м'яса в його блюді, а контрастні деталі білого кольору, який багато використовував майстер, нагадують прожилки жиру 🖼 Ось так історія, вигадана виключно з метою маркетингу, стала загальноприйнятою версією походження відомої страви.

Трохи живого звучання стародавнього кельтського карнікса з польових етнографічних розвідок🤓 Назва інструменту відома з римських письмових джерел - карнікси згадуються в описі нападу кельтів на Дельфи в 279 до н. е., а також у «Записках про галльську війну» Юлія Цезаря та в автобіографії Клавдія при описі його вторгнення до Британії. Греки описували інструмент кельтів як (натуральну) трубу-сальпінгу. Діодор Сіцілійський приблизно у 60-30 роках до н. е. писав таке: «До того ж труби їх варварськи надзвичайні; трубячи в них, вони видають неприємний звук, який так добре поєднується з гуркотом битв. Полібій описує так, як війська кельтів у битві при Теламоні лякали римлян: «…з іншого боку, кельти лякали їх бойовим строєм та шумом. Справді, число трубачів і сопілщиків було у них неймовірно велике, а коли все військо разом виконувало бойову пісню, здіймався такий сильний і незвичайний шум, що не тільки чулися звуки сопілок і голоси воїнів, але й звучали, здавалося, самі околиці.

Під час однієї з експедицій на Холмщину та Підляшшя (здається у 2018 р.) мою особливу увагу привернули сакральні природні об’єкти, у яких поєднуються ландшафт і релігійна практика. Передусім це Свята Гора Грабарка — головний центр православного паломництва в Польщі 🇵🇱. Її лісовий схил, вкритий численними хрестами, залишеними прочанами, постає як своєрідний «живий архів» віри, де природне середовище водночас виконує роль простору молитви та матеріального носія ритуалу. Не менш показовим був монастир святого Онуфрія з дубом, прикрашеним вотивними дарами, що демонструє, як природний об’єкт упродовж тривалого часу зберігає статус сакрального. Ці спостереження засвідчують, що релігійна культура даного регіону не лише пов’язана з храмовими чи монастирськими спорудами, а й органічно інтегрує природні елементи, перетворюючи їх на місця духовної присутності.

Трампа обожнювали в Індії напередодні його візиту до країни на початку 2020 року. Нагадав собі, що індуїзм - найближчий сучасний еквівалент античних релігій, а середземноморські цивілізації постійно використовували можливість приймати нових богів та інтегрувати їх у свій пантеон. Але цікаво це спостерігати в сучасності)

"Простір нічого не значить в країні, де соціальна дистанція довша за географічну"

Не можу не поділитись одним зі своїх найулюбленіших каналів на ютубі. Але не думайте, це не реклама каналу, це мені просто хочеться поділитись просто бімбічєскім етнографічним наративом, що його творить Володимир Кохан. Думаю, в епоху візуальності, це один з найкращих способів розказати про німецьку спадщину Півдня, записати співи бабуль, що одні лишились в селах Полісся в хатах понад безкрайнім просторами плавнів (риторичне: у всіх 90-то літніх бабуль їх чоловіки померли років так 15-20 тому). Вот, дуже раджу🤓 https://youtube.com/@hushchi?si=fz-GCH5NegwGRBL4

Враження від скульптур Альберто Джакометті на Венеціанській бієнале у 1962 році

Сьогодні, в ізраїльську пʼятницю, коли в жарких тель-авівських просторах зроблений масив постколоніальної державницької роботи, хочу поділитись досвідом перетворення сакрального простору на публічний🤓 Церква, на іриті, це кнесія כנסיה, тобто за буквальним перекладом, це місце для зібрання людей. Наприклад, кнессет, ізраїльський парламент, має те ж саме значення. Збір людей по інтересам, в даному контексті, політичним. Так от, завітав я нещодавно в якусь з британських церков у студентському містечку, що безбожно стала хіпстерською кавʼярнею (фото нижче). Подумалось, що чи не в цьому і полягала ідея древніх, що в певному місці збираяються люди, пʼють горячітєльні напої, говорять про щось земне і божественне в ненапряжній атмосфері? От мені прям захотілось подуамти про Господа, коли я жував круасанчік, а не під примусом ймовірності отримати кадилом, коли ти не дуже натхненно молишся. Однак, завітавши за потребою до гальюна, зі здивуванням побачив у дзеркалі рукомийника надгробок, під яким, судячи з назви, упокоїлась якась давня пані, очікуюичи ангельських труб аккурат навпроти пісуарів :) не те, що українського держслужбовця можуть принаймні якось смутити давно зотлілі сповідані рештки, просто я вирішив усвідомити контекст не травмованою консульською свідомістю, а притомним світоглядом середньостатистичного громадянина, вийшло двояко😄

Дівчата в традиційних прованських костюмах крокують стінами, римського амфітеатру, побудованого в 90 році н. е. Арль, Франція, 1979 рік.