( 制限 ) ;; ϻarlboʀᴏ ᴄʜꫀׁׅܻrrʏ ๑

▪️&. today, 8月8日 вона також на зміні.

я знав, що мені не варто було йти сюди, допоки серце все ще сильно розривається, поглинаючи ребра в калюжу крові. та я кровоточу лише із середини, не маючи змоги ʼкровоточитиʼ із зовні. бо сидячи все ще в багряній рідині, що болить дуже сильно, я не можу пустити сльози чи показати емоційну фіксацію: я просто визнаю, що біль є. і що я намагаюся врятувати те, що вже й так згоріло і не повернеться. ⭐

і якби вона зʼявилася переді мною, зайшовши із потилично-скроневої кори до мене, в гіпокамп, сказавши, що я зробив дурню, — я погоджуся, так і не спромігшись відпустити її із моїх мозкових ділянок повністю, бо вона живе усюди: в памʼяті, в архівах, у думках, в уяві і навіть уві сні.

⭐ бо саме через неї я віддав би всі свої живі органи і сон — аби іще хоча б раз дивитися в її аквамаринові очі, милуючись, які ж вони просторі й світлі, на відміну від байдужої, чорної, всепоглинаючої Безсонні, яка наказала мені навести порядок у гіпокампі тут, серед ночі, поки вона — ночує в мене. 😉

і я це розумію, коли піднімаю голову на архіваріус знову, нарешті віднайшовши найбільшу причину пожежі, зайшовши вглиб кімнати. червоним, горілим, зверху на чорній височезній шафі, що майже сипалася, писало: ⭐ «16.05.2026» — занадто символічні дати у мене, правда? ⭐ в цей день ми тоді востаннє говорили. і це я добре памʼятаю, попри те, що ці листки стали чорними від пожежі, яку ніхто таки не погасив. я не викликав ДСНС, на жаль. ⭐ я набрав повітря і пилу в рот, одразу віддаючи тлінню себе: воно осіло на моє бліде й важке тіло, заплуталося в моїх тепер темнорусих кучерях, розплітаючи їх навмисне. я повільно потягнувся до коробки із датою: «25.07.2026», витягнувши звідти папір, що тлів ще досі. але не пече в руках — бо памʼятаю, як тоді цей спогад спалив моє серце остаточно. ⭐ я вголос прочитав лише одне речення, бо все решта згоріло: ⭐ «боюсь, що ні». ⭐ — боюсь, що ні… — повторюю знову і на мить падаю у прірву спогадів цього дня: звичайна безнадія, адже я знав, яка буде відповідь. ⭐ і затим, але не одразу, я розплющую очі, вдивляючись у порожнечу переді мною: темно, глуха німота й чорний колір. і поки я приходжу до тями, я відчуваю невеличке запаморочення і змушений опустити голову вниз. де я бачу не найкращу картину: серед ребер знову кровоточить, просікаючи шкіру із середини, і болісно вибризкуючи назовню навіть крізь шар одягу. ⭐ я переводжу погляд на папірець у руці, що дуже-дуже повільно стирає букву «б» із лівої сторони. і я швидким рухом, автоматично, починаю дути на папір, витрачаючи весь кисень у легенях, намагаючись врятувати те, що й так уже зникає. що й так принесло купу болю. ⭐ бо, може, хоча б врятувавши це, я залишу між нами бодай якісь стосунки. ⭐ та вмить я падаю — бездиханно, без сил. і з байдужістю на обличчі, і такими самими мішками під очима, як у моєї гості. на мить темрява стає трохи сильнішою, суворішою, невблаганною, і я відчуваю присмак металу в роті — так, того самого, який розʼїдається під впливом кислот. ⭐ мої зіниці миттєво розширюються, немовби це вони поглинають усе світло. і я переводжу погляд, повертаючи голову вбік, на чорний, плямистий аркуш паперу, бачачи, що врятував його від тління. ⭐ але сам я — ризикнувши, сиджу скуйовджений на пилюжній, тліючій підлозі. ⭐ я осмілююся підняти голову: бачу, що шафа все ще трохи у вогні, але слабкому, дуже непомітному. я розумію, чому гіпокамп це робить: бо через ці спогади я кровоточу. ⭐ а гіпокамп стирає усе, що робить мені боляче. ⭐ і мені шкода, що він так влаштований. ⭐ та, бачачи на власних очах, як моя свідомість і спогади разом, тримаючись за руки, тліють і щільніше темніють, мені хочеться піднятися і взяти вогнегасник, або хоча б подзвонити в ДСНС — заради ввічливості, ніби я дійсно намагаюся себе врятувати. ⭐ але чесно? не намагаюся. ⭐ я підповз до сусідньої шафи навпроти тліючої, притискаючись однією рукою до ребер, тонучи в кровотечі, яку не можу спинити. всередині мене розростається клубок кулако-стискання, та я просто спираюся зі скривленим обличчям на шафу, вдаряючись об коричневе дерево спиною, майже кожним чутливим хребцем. ⭐ я відкидаю голову назад, просто тихо захлинаючись внутрішньою кровотечою, - але без слів, роздивляючись тліючу шафу переді мною: повільно плавиться дата, і я намагаюся хоча б фіксувати її поглядом, аби вона не зникала з архіву. і це частково допомагає: тліє повільніше, але від цього мені стає тільки важче. ⭐ і ця сцена розгорається повільно, шкідливо, і я все ще тримаю вже не тліючий, але дуже зіпсутий листочок у правій руці, доки на лівій по пальцях і між ними стікає 4+ група крові, про яку так всі відгукувались, як «найгірша», «найрідкісніша», «найслабша» - та насправді, вона найсолодша.. адже найголовніший дегустатор завжди, випиваючи мене повністю, не міг допити мою кров до кінця. та мій погляд поступово темнішає, розмивається, і та пітьма в кінці кімнати швидше, аніж горить шафа, наздоганяє моє тіло, що кровоточить. мій зір стає настільки нечітким, що я припиняю помічати маленькі вогники від попелу на шафі й у ній, де згорають іще десятки паперів. ⭐

стіни, які були із крихкого пінопласту й мʼязової тканини, неоригінальним ходом просто вигоріли, лишаючи неприємний запах чи то гнилі, чи то звичайного вуглекислого газу. ⭐ спершу я став посеред кімнати, аби розглянути всю ситуацію і наскільки все жахливо в моїй бісовій голові. гарна кількість спогадів почалася від 2018 року, а все, що було до 2018 року, — пожовкле, і лише декілька десятків паперів за ці роки. і це не цікаво. ⭐ далі — 2019 рік. усе гаразд, причина пожежі не в цих архівних документах. ⭐ 2020 — трошки гірше за 2019, але видно, що на мене ніяк не вплинули події за цей рік, адже цього року я памʼятаю все дуже нечітко. ⭐ 2021 — певні… труднощі з памʼяттю. але це також не причина горіння. ⭐ 2022 — тут, я власне, трішки скривився. ⭐ — гаразд… продовжую, - кажу сам собі, а після того кашляю, бо наковтався пилу. ⭐ 2023, 2024… і 2025… ⭐ зупиняюся на 2025 році. усі місяці до травня включно нецікаві. а потім я дивлюся на ту дату, підходячи ближче до архівної шафи, на яку споглядала Безсоння. ⭐

15.05.2025.

⭐ підходжу остаточно, відсовуючи перейменовану коробку: «15.05.2025», і витягаю звідти дещо пожовклі й трохи старі папери, але не порвані. букви не стерті, коли читаю вголос власний текст: ⭐ «вперше поговорили тісніше. вона розповіла, що завтра в неї останній день практики. мені варто щось придумати… мені варто нас наблизити..!» ⭐ закриваю нотатки, кладу їх у коробку і запихую її подалі в шафу, відсовуючи наступну, із датою: «16.05.2025». і ситуація така сама, як і з текстом за 15 травня 2025 року: пожовклі папери, але текст чіткий, старий, емоційний, на відміну від мене зараз. ⭐ я знову приступаю до монологу вголос: ⭐ «сьогодні я приніс їй цукерок: небагато, всього лиш 3. і мої подруги навіть не здогадуються, що вона зробила! сьогодні вона зробила для нас наші перші обійми… це так мило… я неодмінно розповім це…» ⭐ — охх. тут букви стерлися. і я цього не передбачав. проте нехай, я просто заховаю цей лист подалі в коробку. ⭐ і почав рухатися далі, дивуючись, що жодної краплинки приємності чи тепла на душі я так і не отримав. наперекір приємним відчуттям я отримав лише тиск у міжреберʼї, немов мене давить кулаком просто посередині грудної клітини, не даючи вдихнути повністю. ⭐ алергія на пил чи щось інше? ⭐ я роздивляюся дати далі, розуміючи, що кожну нашу зустріч я записую: 23 травня, 13 червня, 20 червня, і ніколи не помиляюся в датах. і це було б дивно: адже я стою у власному архіві, хоч і погорілому до тла. проте я не спиняюся: далі шукаю різні дати, і в цю мить лунає до мурашок знайомий голос із первинної слухової кори. ⭐ її кумедний жарт. ⭐ і я відчуваю, як кулак тисне в ребра сильніше, аніж передбачалося. але я мовчу: зовні я байдуже дивлюся на дати. немовби вони зовсім для мене нічого не означають. продовжую в такому ж швидкісному темпі, підбираючи на підлозі деякі випалі папери з різних папок й дат, де там пише різне: ⭐ перша її смс, дотик до мого волосся, застілля у відреґоїнській їдальні у Рауфосі, перша розмова по телефону. ⭐ розставляю все за датами знову, тихо зіщулююся від кількості пилу на підлозі, знову кашляючи. тепер намагаюся тихо, але глибоко вдихнути, проте план ламається, бо я пчихаю. на щастя, не голосно, але відчуваю певне задихання від навколишнього середовища. й тим не менш, я на мить втупився в підлогу, роздивляючись випалі спогади з полиць. і тішуся, що такого тут багато: є що поприбирати. ⭐ адже я обожнюю прибирання. і вона це знає. ⭐ та щось стало мені на заваді, й за деяку мить безлад охопив мене повністю, і я зрозумів, що… прибирання мене не заохочує до насолоди. я тихо ставлю папірці, котрі погоріли й котрі просто стерлися, на крісло поруч, розуміючи, що хочу їх лишити тут, без призначень, без дат, без причин. ⭐ і це все повʼязано з літом 2025 року — коли все здавалося таким веселковим, але насправді… таким я точно не був, бо іще тоді довбана тривога мене розʼїдала, немов я — звичайний неіржавкий метал, а тривога — надпотужна отруйна кислота, яка бореться за те, аби знищити мене повністю. ⭐ але зараз у мені не бореться більше ніщо. ⭐

тепер я спіймав її зоровий контакт і на мить трішки злякався, коли знову побачив її очі: занадто темні, щось на кшталт Vantablack. ⭐ — слухай… — озивається вона. і навіть якщо вона закотила очі під час мого питання, я цього не помітив. занадто вона вже чорна. — я ж сюди на все літо прийшла працювати. ти теж давай не прибідняйся. мені на що існувати? зараз ви всі такі здорові, заряджені… пропрацьовані, в кінці кінців! май совість! тебе єдиного ледь знайшла… й то, коли сон сказав, що бажає у відпустку піти. ⭐ я вкотре відвів погляд, немов налякане кошеня, якого щойно обізвали хворим. але я не заперечую: може, це дійсно так і є. ⭐ — тому виплатиш мені все, що в тебе є. як не буде достатньо для моєї зарплатні — візьмеш у кредит. виплачуватимеш щомісяця декілька відсотків. ⭐ — а якщо я повністю оскаженілим буду? втративши весь здоровий глузд..? ⭐ — ну, то будеш у мінусі! до мене які питання? ⭐ — ніяких… ⭐ — отож бо, — каже вона, розвертається, аби ступити далі, але її зорові відчуття, чорніші за обсидіан, знову лягають на гіпокамп, і вона вирішує зауважити: ⭐ — і наведи порядок тут, доки я буду відпочивати у своєму гіпоталамусі, добре? я хочу проживати в комфортних умовах. мені іще тут жити все літо, знаєш. а ти ось який невихований: не міг до мого приходу навести у своїй голові лад? ⭐ — не міг… — тихо відповідаю, хоча це вона гість у моєму тілі, а не навпаки. ⭐ — мої проблеми? ⭐ — вибач, ні. не твої, — здаюсь я під її тиском, який душить мою ліву нижню лобову звивину, бо я здатний до тяжких роздумів, і додаю: — я наведу лад. сьогодні. коли проведу тебе. ⭐ вона похмура. а я невдаха в її важких очах. ⭐ — то проведи мене до моєї житлової кімнати, нарешті! ⭐ я киваю, квапливо йдучи вперед на один крок більше, аніж вона, аби вона йшла за мною слідом. ⭐ ми піднімаємося закрученими стежинами, мʼясними сходами серед рожевуватих жилоподібних стін, доходячи до гіпоталамуса. ⭐ — ось, твоя кімната. - звертаюсь до неї, відчиняючи важкі двері перед нею. ⭐ вона коротко киває, заходить зі своєю валізою і зачиняє за собою двері: вочевидь, аби розкласти свої речі й показати, що вона від мене більше нічого не бажає. я видихаю — трохи заголосно, адже набрав повітря на всю грудну клітку, різко спустивши його. навіть пил із прочинених дверей гіпокампа розвіявся по коридорах мізків. я розвернувся, прямуючи прямо, а потім спускаючись донизу по тих самих сходинках, якими ми разом із Безсонням піднімалися. хочеться на мить задуматися, але мій голос лунатиме, мов із рупора, на всіх околицях розуму: а я все ж маю дуже прискіпливу гостю, яку розчаровувати неабияк не хочеться. тому мовлю вголос, але досить тихо: ⭐ — я не хочу туди йти… але, мабуть, доведеться, — зізнаюся сам собі, морально готуючись до того, що я там побачу. ⭐ коли ж нарешті осилив сходинки донизу — що набагато легші для подолання, аніж підніматися нагору, — я глянув на прочинені двері до гіпокампа, звідки випливав, колихався сіруватий пил. я знову вдихнув, і знову заголосно: це дало тряс у скроні, десь поруч зі мною, за черепом. я пошкодував одразу, мовивши: ⭐ — лиш би не було засильно… для Безсоння. вона, мабуть, втомилася, а я їй заважаю серед ночі вкотре прижитися в гіпоталамусі… сподіваюся, вона мені пробачить цей «землетрус» у нейронних хащах. ⭐ тупо я почувався, кожного разу говорячи сам до себе. але я не можу припинити робити це заради власного комфорту: так, я ще досі памʼятаю, що таке комфорт, хоч і… занадто слабо, як на мене. ⭐ я ступив у кімнату, переступивши поріг. ⭐ в обличчя одразу, немов липким клеєм, прилипав пил, залітаючи в ніздрі, падаючи на повіки й не злітаючи. торкався зіниць — і я здригався, заплющуючи очі. і от за секунду я вже пчихаю — занадто сильно, задавши певні звукові герци. ⭐ я прикриваю однією рукою обличчя, другою розмахуючи пил переді мною, аби хоча б щось розгледіти: тупо мати одну високо підвішену на дроті лампу, яка мерехтить жовтуватим світлом, у такій великій і просторій кімнаті. мої кроки відлунювали по всьому гіпокампу, поки я йшов по почорнілому від пожежі бетону.

я повністю втратив тлумачення до слова «сон». бо одного червневого дня він просто склав у свою валізу: відновлення організму, обробку й закріплення спогадів, емоційну переробку, регуляцію уваги й настрою та здатність здорово мислити — і вирішив покинути кордони гіпоталамуса, вийшовши за межі моєї голови. він втомився перебувати завжди зі мною: йому тепер також потрібен відпочинок. ⭐ і тому серед однієї зі стиглих, білих ночей і жаристого місяця до мене навідалася в гості Безсоння: вона не стукала у двері, не приносила гостинців, коли стояла в мене біля стовбура мозку. і я знав, що вона прийшла. я відчув. і підійшов до дверей, аби відчинити їх для неї. і коли побачив її з валізою, вона промовила: — я прийшла замінити сон. його робоча зміна закінчилася. тепер протягом літа тобі доведеться приймати мою зміну щоночі. я, коротко кивнувши, з байдужим виразом обличчя ступив убік, аби вона увійшла в моє тіло остаточно. і вона, не вагаючись, проштовхнулася в мене без розмов, опинившись в середині моїх мізків. я провів її по затяжних коридорах мого розуму, і поки проводив їй екскурсію, вона нестерпно коментувала внутрішній вигляд ділянок мого мозку: ⭐ — чого твій гіпокамп такий, вбіса, роздовбаний? де яскраві кольори? ти геть зсірівся. я повернувся до неї обличчям, на мить вдивляючись у її ж обличчя: чорні очі без зіниць. без тіла — просто чорний дим у формі літаючого привида, у якого, як не дивно, мішки під очима. на її зауваження я просто похитав головою і звів плечима, тихо, немов виправдовуючись, мовив: ⭐ — не знаю… я тут давно не бував. Безсоння повернулася до мене, і її чорні очі на мить зіщулилися, зморщилися, прискіпливо дивлячись у мої втомлені блакитні. ⭐ — не бував? скільки ти вже сюди не заходиш? я трошки завагався. відповідати чесно чи збрехати, аби хоча б вона на мене не тиснула? вирішив відповісти чесно, адже брехня в гості іще не приходила: ⭐ — декілька місяців. ⭐ — чому? — каже різко, зупиняючись повільними кроками біля широкої музейної кімнати гіпокампа: надзвичайно висока стеля, лише одна блимаюча лампа зверху, яку я так і не відремонтував. на стінах чорні плями, як і на стелі. широкі, великі архівні шафи, в яких жахливий безлад, літаючий пил — від якого я би пчихав разом із Безсонням від алергенного ефекту. я довго не відчиняв двері до цього приміщення, бо знав уже наперед, який сморід буде мчатися ділянками мозку від погорілого. дим би опустився аж до повік, осівши, мов туман, шукаючи живлення в кисневих балонах, які я називаю легенями. але недавно я лишив цю кімнату на провітрювання. і дійсно, туман осідав близько двох місяців, усе ще іноді показуючись мені в зіницях. не знаю, чи помічають мою туманність в очах інші люди… але Безсоння помітила. ⭐ я прослідкував за її поглядом: вона зупинилася на поличці з датою «15.05.2025» — і я не памʼятаю, що сталося в цей день, сповнений пʼятірок. я важко ковтнув, шкодуючи, що розповів правду. але вона була в моїх мізках, поки брехня, дуже невчасно, також взяла відпустку. ⭐ — бо… бо я боявся туди заходити. ⭐ вона глянула на мене з неприязню, хоч і в неї було відсутнє певне обличчя. ⭐ — ти ж туди завжди приходив, як на обід! тебе звідси вигнати було неможливо. сидів постійно тут, мов у кавʼярні… напивався спогадами, роздивлявся архів щогодини — навіть коли сон уже казав тобі, що пора пустити його у свідомість… що трапилося? ⭐ я відвів погляд, невдоволено, і почув, як із лівої нижньої лобової звивини луною пролунав мій голос: «я тут на допиті, чи що? чому я звітую про власний стан Безсонню, яка проти здорового глузду?» різко глянувши наверх, коли почув власний голос, я трошки почервонів, і саме тут Безсоння сонливо додала: ⭐ — я ж усе почула. ⭐ — вибач, — кажу, таки не дивлячись на неї. ⭐ — ти можеш мені не відповідати, знаєш? мене це насправді не хвилює ані краплини. я прийшла сюди не теревені розводити, а на роботу. тож будь готовим мені виплатити повну зарплатню в розмірі 70% здорового глузду, гаразд? ⭐ — 70 відсотків?.. минулого разу ж 50 було! я від тебе довго приходжу до тями. ти ж знаєш! ⭐

“її очі чорніші за Vantablack.” @.🤩 私の脳全体があなたでいっぱいです。

люба….. не дихай мені в шию. я ж знаю, що ти не тут.