Записки пасквілянта

Повторно звертаюсь до військовослужбовців. Подивіться, будь ласка, на цього ряженого. Це – новий керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Євген Нищук. Нищук стверджує, що він у 2022 році був мобілізований до лав ЗСУ, впродовж 2 років брав участь у бойових діях, але, при цьому, не називає ані військову частину, де він фіктивно рахувався, ані свою посаду та звання. Як запевняє екс-заступник міністра оборони Ганна Маляр, Конституція не дозволяє демобілізувати військовослужбовців під час воєнного стану. Але це стосується тільки тих, хто реально захищає Батьківщину. Що стосується ряженого Нищука, то він недавно успішно звільнився з лав ЗСУ у зв'язку з призначенням керівником театру імені Івана Франка. При цьому, впродовж двох років війни цей «боєць» регулярно виступав на київських сценах у той час, як, по документах, рахувався в зоні бойових дій. Зараз у військові частини направлені адвокатські запити з метою з’ясувати, де саме був фіктивно оформлений на службу Нищук і на підставі яких документів його звільнили зі служби. Але, можливо, хтось впізнає цю мармизу – наприклад, бачив у стройовій частині під час вручення Нищуку посвідчення УБД. Або бачив прізвище цієї «мертвої душі» у списках особового складу.

Про розвал української армії вголос вже кажуть не тільки військовослужбовці Збройних Сил України, але й західні журналісти та дипломати. «Україна йде до поразки», – із таким заголовком вийшла стаття в газеті Politico, де розповідається, що лінія фронту ЗСУ цього літа може впасти. А командувач об’єднаних сил ЗСУ генерал-лейтенант Юрій Содоль, виступаючи 11 квітня 2024 року у Верховній Раді, обмалював апокаліптичну картину того, що зараз коїться на фронті, коли з відділення, де має бути 8-10 військовослужбовців, залишились лише 2-3 солдати. Куди ділась решта командувач об’єднаних сил ЗСУ на пояснив, але здогадатись неважко, оскільки масштаб дезертирства та ухилення від військової служби давно перевищив санітарні втрати. Про те, що саме такий фінал очікує на Збройні Сили України, які ще торік вважались ледь не другою армією світу, автор цих рядків попередив ще в березні 2023 року, як тільки генеральний прокурор Андрій Костін оголосив другу з 2019 року реформу колишньої військової прокуратури – Костін своїм наказом вирішив «перейменувати без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи» спеціалізовані прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального, Південного, Західного та Східного регіонів, які з тих пір називаються спеціалізованими прокуратурами у сфері оборони. Провести цю «реформу» Костіна умовив його заступник Антон Войтенко – як стверджують лихі язики, одне слово з назви спеціалізованої прокуратури викинули для того, щоби її співробітників можна було звільнити, а посади продати повторно. Але вже після видання цього наказу Костін збагнув, що просте перейменування нічого не дасть, бо суди все однаково поновлять незаконно звільнених на посадах. І тоді цей видатний представник криворізької юридичної школи вигадав таку процедуру, як «виведення поза штат» абсолютно всіх прокурорів спеціалізованих прокуратур гарнізонів і регіонів, які байдикували, бо на їхні посади Костін призначив інших людей, але продовжували отримувати зарплатню. Через це щомісячні збитки бюджету, завдані Костіним, складають 3-4 млн. грн. Але найстрашніше – це не збитки, а те, що в країні, яка воює, через прокурорський хаос понад рік тому було паралізовано розслідування злочинів проти встановленого порядку несення військової служби. Як наслідок, кількість дезертирів давно перетнула критичну позначку (зараз вона оцінюється в 130 тис. осіб), а кримінальні провадження, зареєстровані за фактом самовільного залишення військових частин та ухилення від військової служби – їх вже понад 45 тисяч – фактично не розслідуються. Торік я розповів про кричущий випадок того безумства, що коїться в прокуратурі, коли одночасно при посаді перебуває керівник Хмельницької спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону (це стара назва) Дмитро Зархін і керівник Хмельницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону (це нова назва) Олег Дракін. https://naspravdi.today/uk/2023/05/27/prokurorskyy-mordobiy/ Урешті-решт, «Комісія з розгляду звернень щодо неналежного виконання прокурором, який обіймає адміністративну посаду, посадових обов'язків, встановлених для відповідної адміністративної посади» – виявляється, є така Комісія при генпрокурорі – ухвалила рішення звільнити Зархіна з посади, але Зархін звернувся до суду й 11 березня 2024 року справу виграв. Кому цікаво – почитайте це рішення, в якому розписано, чому в Україні немає військової юстиції: https://reyestr.court.gov.ua/Review/117856625 Але зверніть увагу, на підставі чого Костін і Ко намагались звільнити Дмитра Зархіна:

«Крім цього, досліджуючи правомірність спірного рішення від 16.11.2023 №07/1/1-18п-23, суд враховує, що Комісія дійшла висновків, що внаслідок неналежної організації позивачем як керівником Хмельницької спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону координаційної діяльності упродовж ІІ кварталу 2022 року - І кварталу 2023 року відбулось збільшення кількості зареєстрованих кримінальних правопорушень. Водночас такі висновки є суб'єктивними припущеннями Комісії, яка у спірному рішенні не зазначила яким чином діяльність керівника прокуратури впливає на збільшення чи зменшення кількості зареєстрованих кримінальних правопорушень. В цілому на вчинення кримінальних правопорушень за певний період впливає низка різних факторів, оцінка яким не була надана Комісією у спірному рішенні. Тому суд вважає, що збільшення чи зменшення показника кількості зареєстрованих кримінальних правопорушень не може безпосередньо свідчити про належне чи неналежне виконання керівником прокуратури своїх обов'язків». Оце й відповідь, чому при 130 тисячах дезертирів зареєстровано лише 45 тисяч проваджень, які не розслідуються, що, у свою чергу, призводить до подальшого зростання кількості військовослужбовців, які самовільно залишили свої частини. Виявляється, Костін вимагає від підлеглих не реєструвати кримінальні правопорушення у військовій сфері, щоби не псувати статистику. А збільшення кількості зареєстрованих кримінальних проваджень, з точки зору Костіна та його Комісії, є підставою для звільнення з посади керівника «військової» прокуратури. До чого це призведе? – До того, що з відділення на полі боя невдовзі залишиться не 3-4 солдати, а 0-1.

Маю запитання до слідчого Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві, Романа Коломійця, який саботує розслідування кримінального провадження №62023100130002015 від 15.12.2023, зареєстрованого за фактом ухилення від військової служби солдата Шабуніна. Ви не забули відправити мені лист про те, що Ви відмовляєтесь вносити в ЄРДР моє повідомлення про кримінальне правопорушення, вчинене військовослужбовцем за мобілізацією солдатом Шерембеєм, який, як і Шабунін, був фіктивно оформлений стрільцем у 207 окремий батальйон ТрО, але у військовій частині за рік жодного разу не з’явився? До речі, Романе Реневичу, Ви хоча б взяли грошей з Шабуніна та Шерембея? Чи Ви вирішити наїстись гівна безплатно?

16 квітня 2024 року виповнилось 24 роки найуспішнішому проекту колишнього голови СБУ (1991 – 1994) Євгена Кириловича Марчука, народженому в ході війни з колишнім головою СБУ (1998 – 2001) Леонідом Васильовичем Деркачем, – Інтернет-виданню «Українська правда». На жаль, Євген Кирилович не може отримати вітання з цією славною датою, тож подякуємо йому за «Українська правда» та запроваджені нею небачені раніше стандарти журналістики. Справедливості заради хочу зазначити, що під орудою Марчука «Українська правда» перебувала недовго й за лічені місяці, ще за життя Георгія Гонгадзе, відправилась у вільне плавання, заробляючи копійку то там, то сям. Як засвідчила «чорна бухгалтерія» Партії Регіонів, УП не гребувала грошима ані від Льовочкіна, ані від Януковича. Розцінки «Української правди» в період розквіту були загальновідомі: за відкриття блогу на УП – 40 тис. доларів, за те, щоби опублікувати статтю – 10 тис. доларів, за те, щоби не публікувати – 30 тис. доларів. Зокрема, пригадую історію, як екс-міністра транспорту Рудьковського «Українська правда» шантажувала тим, що якщо Рудьковський не заплатить 30 тис. доларів, то Сергій Лещенко напише про нього викривальну статтю. До речі, Рудьковський був одним з небагатьох, хто платити відмовився. Втім, якби не Євген Кирилович, УП ніколи б не стала флагманом чесної та непідкупної української журналістики. Бо популярність це видання здобуло на початку 2000-х років виключно завдяки публікації так званих «записів Мельниченка», зроблених колишнім майором Держохорони в кабінеті президента Кучми, де Мельниченко, начебто, засунув під диван диктофон «Тошіба». Насправді, запис робився цілком офіційно стаціонарним устаткуванням, а Мельниченко, відповідальний за експлуатацію цього устаткування, перезаписував розмови Кучми на диктофон, який разом з купюрою в 1000 німецьких марок йому вручив Євген Кирилович. До речі, коли в 2004 році Мельниченко в черговий раз полаявся з тодішньою власницею УП Притулою, він у серцях пообіцяв оприлюднити розмови не тільки тих, хто сидів на дивані, але й тих, хто лежав на дивані. Хто-хто, а майор-втікач точно знав, що робила Притула в кабінеті Кучми і якою була реакція президента, коли він узнав, що Притула в особі Гонгадзе «знайшла молодого йобаря». До речі, якщо кого цікавить мотив вбивства першого редактора УП – рекомендую послухати запис з фонотеки Мельниченка, зроблений невдовзі після зникнення Гонгадзе: Кучма та Волков (був такий «директор парламенту») дивляться по телевізору прес-конференцію Юлії Мостової, Альони Притули та Мирослави Гонгадзе й перемивають кістки власниці «Української правди». Але не будемо про погане, краще поговоримо про радісне. Давно мрію написати книжку з розповіддю про українську, так би мовити, журналістику. Вже й привід є – у лютому 2024 року провідні українські, прости господи, видання одночасно, упродовж дня, розмістили опус про те, що мій Телеграм-канал «Записки пасквілянта» є анонімним, входить у «кремлівську мережу» та створений спецслужбами Росії для того, щоби оббрехувати професійних громадських активістів. Тож сам бог велів після цього розповісти, що з себе становлять оці самі активісти та видання, які їх обслуговують. Переконаний, що глава про «Українську правду» посяде чільне місце в цих мемуарах. Бо тут писати й писати…

Хочу потурбувати слідчого Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві, Романа Коломійця, який вже понад 4 місяці саботує розслідування кримінального провадження №62023100130002015 від 15.12.2023, зареєстрованого за фактом ухилення від військової служби солдата Шабуніна. Романе Реневичу, 15 квітня Ваша богоспасаєма контора отримала поштою моє повідомлення про кримінальне правопорушення за ознаками ч. 4 ст. 409 КК України, вчинене Шерембеєм Дмитром Олеговичем, тричі засудженим за квартирні крадіжки. Солдат Шерембей разом із солдатом Шабуніним був фіктивно оформлений на службу в 207 окремий батальйон ТрО, але за рік жодного разу у військовій частині не з’явився, оскільки, як і Шабунін, проживав вдома та займався бізнесом. Як стверджують військовослужбовці цього батальйону, таких так Шабунін і Шерембей у них було три десятки – «мертві душі» були розкидані по ротах, у кожній роті рахувалось 4-5 шабуніних, які отримували на картку грошове забезпечення (53 тис. грн. на місяць), але від військової служби ухилялись за допомогою командира батальйону. Так ось, Романе Реневичу, не забудьте направити мені листа, що Ви, як і у випадку з Шабуніним, відмовляєтесь вносити в ЄРДР моє повідомлення стосовно Шерембея – Ваш лист мені потрібен для колекції.

Знову звертаюсь до слідчого Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві, Романа Коломійця, який саботує розслідування кримінального провадження №62023100130002015 від 15.12.2023, зареєстрованого за фактом ухилення від військової служби солдата Шабуніна. Романе Реновичу, я розумію, що через мої щоденні дописи про Ваші трудові подвиги з Вас сміється вже все київське Теруправління ДБР включно з прибиральницями та охоронцями. Тим не менш, є два способи, якими можна припинити мої публікації про Вашу непересічну персону:    1. Ви накладаєте на себе руки.    2. Ви починаєте виконувати свої службові обов’язки. Вибір за Вами.

16 квітня 2024 року вся Україна – ба більш того, усе прогресивне людство – святкує визначну подію: 9 років тому Петро Порошенко, грубо порушивши Конституцію України, призначив на посаду директора Національного антикорупційного бюро України колишнього начальника слідчого відділу прокуратури Київської області Артема Ситника. Упродовж семи років Артем Сергійович, попри рішення Конституційного Суду України, який визнав його призначення фіктивним, за допомогою бронетранспортера та загону спецпризначенців, озброєних антикорупційними шкарпетками вартістю 375 грн., рішуче викоріняв гідру корупції серед голів селищних рад, суддів низової ланки, водіїв зерновозів та екс-керівника САП Назара Холодницького. Тож можна констатувати, що створення НАБУ стало найуспішнішою реформою в Україні, яка обійшлась українським платникам податків у суму понад 6 млрд. грн. Саме стільки було витрачено на утримання НАБУ, з них майже 20 млн. грн. було сплачено Артему Сергійовичу як зарплатня. До числа найгучніших звитяг НАБУ за роки нужденної праці, безсумнівно, належить продаж Ситником своєї земельної ділянки (оформленої на дружину) в Севастополі за російськими законами з приховуванням отриманого виторгу від декларування. На другому місці – історія з імітацією розслідування справи про «наплічники Авакова», про що я розповів ось у цьому дописі: https://naspravdi.today/uk/2020/12/18/yak-chervi-s/ Але на першому місці серед трудових подвигів Артема Сергійовича, безсумнівно, історія про те, як Ситник смоктав гроші з магната Бахматюка, а начальник служби безпеки Бахматюка, який за сумісництвом працював заступником Ситника в НАБУ, коли йому набридло носити Артему Сергійовичу гроші, взяв і записав п’яні вихваляння Ситника про те, як він втручався у президентські вибори в США https://naspravdi.today/uk/2019/12/12/strashna-pomsta-artema-sytnyka/ 16 квітня 2022 року самопроголошений директор НАБУ Ситник, нарешті, покинув кабінет на вулиці Сурикова, де він провів найприбутковіші роки свого життя, розбагатівши, щонайменше, на 50 млн. доларів. Згідно з українським законодавством він мав бути мобілізований і направлений на фронт. Але закони України на борців з корупцією, як відомо, не поширюються і цей хабарник був прилаштований заступником голови НАЗК. Втім, великому кораблю – велике плавання і у зв’язку з «проблемою 21 травня», коли глава держави Андрій Борисович Єрмак (нехай святиться ім’я Його!) втратить залишки легітимності, Ситника планується призначити генеральним прокурором. Або хоча б першим заступником генерального прокурора. Бо Андрію Борисовичу потрібна гарантія недоторканності після цієї вікопомної дати. Щоправда, є нюанс – оскільки Ситник через незадекларовані подарунки від Бахматюка був притягнутий до адміністративної відповідальності за вчинення корупційного правопорушення, то, відповідно до частини 6 статті 27 Закону України «Про прокуратуру» він може обіймати в органах прокуратури, хіба, посаду охоронця або двірника. Але хіба в цій країні хтось звертає увагу на закон, якщо треба дати корупціонеру високу посаду?