cookie

We use cookies to improve your browsing experience. By clicking «Accept all», you agree to the use of cookies.

avatar

Я не вдома. Що далі?

Як зберегти себе під час війни Експерт зміни поведінки, нутриціолог, соціолог та практичний психолог Любов Шлапай: 💪 Ментальний розвиток 💪 Перетворення стресу на силу 💪 Формування здорових звичок харчування Ідеї? Питання? @liubovshlapai

Show more
Advertising posts
1 561Subscribers
-424 hours
-137 days
-3730 days

Data loading in progress...

Subscriber growth rate

Data loading in progress...

Цього тижня в команду кафе доєдналися Ен та Ані, їх чоловіки на заробітках, вдома за дітьми дивляться бабусі Вони хочуть працювати навіть по суботах Мене відкинуло у спогади, як в 17 вперше полетіла закордон, взяла гроші на квитки в батьків, поїхала працювати прибиральницею в готелі вдень, а вночі продавати сувеніри. Грошей заробила, але пообіцяла собі, що фізичної праці за гроші є свій ліміт вичерпала Дивлюсь на Ен та Ані, вони щасливі, що вирвались з дому, що мають свої гроші купити хустинку чи взуття, іграшки дітям. Але я ще й бачу, що одна з них хоче більшого, сподіваюсь, що за рік виросте з кухарки в менеджера кафе. Зараз ми в тому стані, коли сил уявляти майбутнє просто немає… як би не думали, воно в нас є вільне, сповнене багатьма викликами післявоєнними… Ми виростаємо щосекунди в відповідальних дорослих навіть коли за буднями з ракетними обстрілами цього не бачимо І знаєте, що дорослі вміють бути щасливими по-дорослому. І при цьому мають гарний смак, яке воно то справжнє щастя та живе життя. Живіть. Дихайте
Show all...
18
Ви вже ходили на каву @IdemnakavuBot ☕️? Крайня зустріч нагадала, як важливо розмовляти і ділитись пережитим досвідом Плакати, як цей дощ Радіти новинам про збиті літаки ✈️ та протести в рф Наше життя стало таким дорослим та відповідальним І таким тривожним Щирість та близькість лікують наші травмовані душі Зареєструйтесь і знайомтеся @IdemnakavuBot
Show all...
👍 6👎 1
Олена написала це повідомлення ще в січні. Місяці роздумів на відповідь Коли дитину накривають сльози і чуєш слова «мене ніхто не любить», то ти знаєш, що за словами втома, дорослішання, усвідомлення себе та більшої відповідальності Коли такий напад чуєш з екрану від лідерів, то і твоя доросла частина одразу бачить маніпуляцію Але через виснаженість око замилюється і через статусність знімається фільтр довіри. «Хіба можуть свої зрадити?» До такої глибини аналізу промов просто не вистачає сил дійти Там де правда, там і сила Тож давайте розвернемо, як воно насправді Ті хто виїхали вибрали заплатити ціну важкістю адаптації за збереження життя та майбутнього свого й дітей Ми не біженки. Біженка це тільки ті 3-5% перетину кордону та іноді допомога в деяких країнах. Ми сміливі українки, які зерняткам сміливості проростають по світу (Іноді кажу, щоб себе заспокоїти, що в Бога більші плани на цю війну, ніж тільки війна) Втікачки ➕ Це наша ідентичність. Але сенс та корінь тікати — це про бути в течії, потоці, довіритись життю, прийняти невизначеність. І мільйони з нас з цією роботою справляються щодня. Це зовсім не про сіру масу чи слабачку. Тож спроби навʼязати почуття провини якраз пряма маніпуляція та обман. Більш влучно про це говорить Євген Глібовицький в інтервʼю Дивіться з 1 год. 20 хв. Відправте цей допис тим, кому потрібно почути ці слова
Show all...
Євген Глібовицький про самодостатність України та людиноцентричну мобілізацію • Ukraїner Q

У межах проєкту «Що далі?» ми продовжуємо серію інтерв’ю з українськими інтелектуалами про те, як вони бачать перспективи розвитку України, зокрема виклики й можливості різних її галузей. Гість п’ятого епізоду — експерт із довготермінових стратегій Євген Глібовицький. Він є членом Несторівської групи, директором «Інституту фронтиру» й лектором Українського католицького університету. Говоримо про про те, як суспільству жити в стані невизначеності, про буття державою-фронтиром, інтеграцію у світ Заходу на своїх умовах, сильні риси українського суспільства, довіру до інституцій, міграційну політику та важливість людиноцентричної мілітаризації. 00:00:00 — Євген Глібовицький — директор інституту Фронтиру, викладач Українського католицького університету. 00:00:58 – Чому самодостатність важлива для України? Побудова відносин з рештою країн світу. 00:12:24 – Глобальний Південь. Україна в процесі трансформації та інтеграції. 00:16:19 – Суб’єктність України. Побудова та відбудова відносин з іншими країнами. 00:27:17 – Адаптація України та важливість зрілості населення. Значення мультикультурності для нашої держави. 00:37:36 – Виснаженість в культурних та політичних проєктах. Людські ресурси як ключ до виживання. 00:43:52 – Інституції як центри довіри для українців. Дослідження відносин громадянина і держави. 01:07:12 – Еволюція українського суспільного договору. 01:14:20 – Еміграція та повернення: стратегії та виклики. Проблематика еміграції та її вплив на Україну. 01:32:50 – Емпатія інших країн. Важливість залучення іноземних талантів через різні інституції. 01:43:37 – Роль української мови в збереженні національної ідентичності. 01:50:35 – Унікальність українських стандартів. 01:56:50 – Як уникнути конфліктів з іншими державами. Перегортання імперської сторінки історії. 02:07:38 – Вплив американських виборів на посилення чи послаблення демократії у світі. 02:12:04 – Візії майбутнього України з погляду Євгена Глібовицького. -------------------- 🔔 Підписуйтеся на канал та вмикайте сповіщення, щоб не пропускати нові інтерв'ю 🎧 Слухайте у форматі подкасту:

https://www.youtube.com/playlist?list=PLsiJWxHs-9fKFPbE5rQmSC6GQKoLfseOz

Apple podcasts:

https://bit.ly/shcho_dali_apple

Spotify:

https://bit.ly/shcho_dali_spotify

👀 Більше відео Ukraїner — на основному каналі:

https://www.youtube.com/@ukrainernet

👉 Долучайтеся до нашої спільноти на новій платформі збору донейтів Contribee:

https://bit.ly/ukrainer_contribee

👉 Або підтримайте Ukraїner у будь-який інший зручний спосіб:

https://ukrainer.net/donate/

📗 Купуючи наш мерч та книжки, 30% вартості ви спрямовуєте на підтримку нашої роботи:

https://store.ukrainer.net/

Слідкуйте за Юлією Тимошенко:

https://www.instagram.com/yulia_tymosha/

Читайте нас різними мовами:

https://ukrainer.net/links/

Спостерігайте за нами в Instagram:

https://www.instagram.com/ukrainer_net

Слідкуйте за нашим ФБ:

https://www.facebook.com/ukrainer.net/

👍 5🔥 3 2
Наважилась на серйозну розмову про НАС
Show all...
1
~ Олена Пшенична
Show all...
😭 9🔥 2
«За два роки війни всі ми частково померли» Влучно в серце 💔 кожне слово. Перечитала не один раз і прокинулась з чітким планом, як відновити та спертися на ту частину себе, яку помирає; яку вкрала війна. Обʼєднувати людей, проводити навчання, подорожувати — величезна складова моєї ідентичності. В тому житті до 24 лютого я могла бути в різних країнах кожні вихідні, виступати на сцені, гуляти містом, знайомитись з новими друзями… Зараз я за гроші не полечу нікуди, так важко йде зцілення. Та й цінності змінилися, дорогі перельоти та покупки стало чимось таким другорядним, донати — першим. Тож я прокинулась і розпланувала, як за 5 днів зібрати дітей нашого села на перегляд «Мавки». Трохи пофеячили і вийшла ось така краса до сліз від щастя Наша душа несе в собі досвід поколінь. Адаптуватися в новому — супер сила, яку можна розбудити або раніше, або пізніше. Усьому свій час
Show all...
13🙏 1
Дітки знайомляться з Мавкою
Show all...
👍 6
Ще один не мій текст, який повністю передає важкість почуттів моменту, який проживаєш За два роки війни всі ми частково померли Два роки тому в мене було відчуття, що я помер як письменник. Слова втратили будь-який сенс, я розчарувався в літературі. З цього розчарування й народилося волонтерство, бажання зробити щось конкретне, фізично намацальне. Два довгих роки я відновлювався, щоб нарешті сьогодні взяти реванш. Бо війна – це спроба вбити всіх нас, вбити в нас усе те, що робить нас нами. І коли письменник не пише – це означає, що війна досягає своєї цілі, вбиває в ньому його сутність. Тому в цей день я пишу. Бо в час, коли слабне підтримка України, коли ми зникаємо з інформаційного поля, важливо знову на повен голос зазвучати у світі. І я гордий з того, що сьогодні мій текст виходить 16 МОВАМИ ОДНОЧАСНО. В тому числі в найбільших газетах Бельгії (De Standaard), Франції (Le Monde), Норвегії (Aftenposten), Португалії (Expresso), Словаччини (Dennik N), Польщі (Gazeta Wyborcza), Сербії (Politika), Греції (Ta Nea), англійською (Kyiv Independent) та добірних ЗМІ в Швеції, Болгарії, Румунії, Словенії, Литві й Угорщині (+ ще двома мовами вийде в понеділок). Дякую всім перекладачам та людям доброї волі (а насамперед Романові Нестеренку за імпульс написати цей текст) – разом нам вдалося зробити важливу й потужну справу. Корисну для України. Ось цей текст українською. Буду вдячний за поширення його іншими мовами серед ваших закордонних друзів (лінки будуть внизу). За два роки війни ми всі частково померли А де ви були того ранку, коли почалася велика війна? Ось моя історія: війна промовила до мене гуркотом віддалених вибухів за вікном, але я не повірив у це, вважаючи, що проживаю сон. Тоді на другому поверсі будинку моїх друзів під Києвом гупнули двері й зачовгали вниз східцями капці. «Почалася війна, повітряний простір закрили», - сказала Катя, господиня дому. Повітряний простір вона згадала, бо за дві години я мав летіти у Вільнюс на презентацію перекладу свого роману. Її голос після сну здавався грубим і чоловічим, захриплим і прокуреним. Але насправді так звучав тваринний страх. Великий пес стояв на кухні перед вікном і дивився в темне небо, боязливо гавкав, наслухаючи звуки ракет і бойових літаків. Кожен українець назавжди запам’ятав темний ранок 24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення. Хтось прокинувся від вибухів, хтось від сполоханих дзвінків рідних – але кожна людина до дрібниць пам’ятає ту секунду. Це такий спогад, який прошиває наскрізь усе наше життя. Спільність цього досвіду робить нас не просто одним народом, а якоюсь ближчою, втаємничішою спільнотою – чимось на кшталт сім’ї. Бо ми пережили ту мить разом. Після того було ще багато різних моментів, тривог і сліз, болю і злості, але саме ті перші секунди нагадують мені зупинений кінематограф. Наче в програмі 3D, я можу згадати всі деталі навколо: температуру повітря, келихи на столі після вчорашніх посиденьок, стрілку годинника над дверима, запах пса в кімнаті, прохолодні кахлі підлоги. Це була найважливіша мить мого життя, після якої все пішло шкереберть і збило всі плани. Можливо, я так само пронизливо й глибоко запам’ятаю мить, коли почую, що війні – кінець. Якщо доживу до того моменту, звісно. З того часу минуло два страшних роки. Що змінилося в нас і навколо? Найголовніша зміна – ми звикли до війни, вона є частиною нашого життя, нашої повсякденної рутини. Це найстрашніша зміна, бо ми акліматизувалися до чогось абсолютно ненормального, моторошного, ми навчилися жити, не звертаючи на нього уваги. Тепер коли в Києві звучить сирена повітряної тривоги – майже ніхто не кидається шукати найближче сховище, люди без поспіху продовжують завершувати свої звичні справи. Смерть набула рис давньогрецької трагедії – вона тепер керується фатумом, долею, ти майже не маєш на неї впливу. Може так трапитися, що ракета сьогодні прилетить саме в твій будинок, впасти на кафе, де ти замовляєш собі капучино, знищити вокзал, на якому ти зустрічаєш друзів.
Show all...
За два роки війни всі ми частково померли | Andriy Lyubka

Get more from Andriy Lyubka on Patreon

👍 5😢 2
Захиститися від цього практично неможливо, тож доводиться прийняти це як щоденну можливість. Хай діється воля божа – кажемо ми, атеїсти. Смерті навколо багато. Навесні 22-го, коли в моє місто почали привозити перші домовини загиблих на фронті воїнів, кожна смерть сприймалася як особисте горе. Коли катафалк їхав вулицями, люди на тротуарах опускалися на коліна, бруківку встеляли квіти, а на похоронах збиралися натовпи. Тепер на міському кладовищі є цілий сектор військових могил, над кожною з них майорить український прапор. Труну проводжають родичі, колеги загиблого з цивільного життя і побратими з фронту; зазвичай це невеличка процесія. Люди на вулицях на знак пошани зупиняються, але вже не плачуть і не колінкують. Загалом їм зручніше відвести погляд чи забігти в найближчий магазин, щоб уникнути особистої зустрічі зі смертю людини, яка за наше право жити у відносно мирному тилу заплатила своїм життям. Не поспішайте засуджувати цих людей, вони не цинічні і не зачерствілі. Просто смерті, болю і горя було стільки за ці два роки, що сльози виплакані, емоції виблякли, а шок від кожної нової трагічної новини паралізує, але швидко минає. Бо треба збирати всі сили в кулак і жити далі, а від навали емоцій і переживань легко збожеволіти. Я не перебільшую, повірте. Ось дві новини нашого сьогоднішнього ранку. У Харкові після російського обстрілу загинула вся сім’я – двоє батьків і троє дітей. Росіяни атакували нафтобазу, після вибуху стався витік пального, яке потекло вулицею і запалило кільканадцять будинків у приватному секторі. Це реальне пекло на землі: люди згоріли заживо. Батько з сином у коридорі при спробі втечі. Мама і ще двоє дітей – у ванній кімнаті. Найменшому синові Павлові було 7 місяців, мати притискала його до грудей. Немовля під час пожежі обгоріло так, що навіть від кісток нічого не залишилося – тільки попіл. Чи можна не збожеволіти після такої реальності? І чи справді збожеволів я, якщо перша моя думка була такою: краще б це була ракета, щоб усі загинули миттєво, бо у вогні пожежі всі пережили страх і біль. Друга новина: українського військового, який лише 31 січня повернувся з російського полону, де пробув під приниженнями й тортурами два роки, 8 лютого насмерть збила вантажівка на перехресті. Після прибуття з полону на волю він навіть не встиг побачитися з донькою Валерією Галкіною, яка тепер у статусі біженки живе в Лісабоні. Вона написала в своєму інстаграмі: «Сьогодні мого тата не стало. Його не вбили ні війна, ні куля, ні 2 роки в полоні. Він просто переходив дорогу, і його збила машина. Це сюр. Я не вірю, що це дійсність. Вибач за все. Я чекала твого дзвінка, як ти пообіцяв, але вже не дочекаюся…» Це не найвражаючіші історії за час війни, це просто дві новини сьогоднішнього ранку. Так виглядає повсякденне життя вже два роки поспіль – 730 ранків підряд. Кожного дня гинуть цивільні – беззахисні, безневинні, абсолютно звичайні люди, яких Росія вбиває у супермаркеті, на вулиці, у власному домі. Але ж гинуть не тільки випадкові цивільні, Росія щодня прицільно вбиває наших військових. Світ заакцептував думку, що смерті військових – це нормально, це статистика війни. Але хіба ж військові не люди, хіба їх можна просто так вбивати, вторгнувшись у нашу країну? Хто й коли вирішив, що вбивати військових – не злочин? Тим паче, що українська армія складається переважно з цивільних – людей, які з власної волі пішли захищати свою країну чи були мобілізовані в рамках державного призову. Ці люди до вторгнення не мали військової підготовки і були менеджерами в офісах, водіями міських автобусів, піцеолами в модних ресторанах – а точно не рембо чи термінаторами. Ось мій друг Максим Плеша, 32 роки, батько маленької донечки, художник, але за типом життя – гіппі, вільна людина. Малював на вулицях портрети людей, брав у роботу реставрацію розписів у храмах – таким чином заробляв на хліб. На війну пішов добровольцем, хоча жодного військового бекграунду в житті не мав. Двічі був поранений, минулої зими вижив у боях за Бахмут. Після поранень ми з ним жартували, що він має 9 життів, як кіт.
Show all...
За два роки війни всі ми частково померли | Andriy Lyubka

Get more from Andriy Lyubka on Patreon

😢 4
Ці додаткові життя рятували його не раз, але коли війна триває щодня два роки поспіль – навіть дев’ять життів замало, щоб вижити. Максим загинув минулого року, на похорон його, красеня, привезли в закритій труні, бо тіло було сильно понівечене. То вбивство такого військового – злочин чи ні? А тепер давайте разом відповімо на питання, яке мені ставлять дуже часто в різних країнах: «Чи пишете ви зараз художню літературу?». Відповідь очевидна. Ми щодня живемо серед виру таких історій, що художня вигадка просто капітулює перед реальністю. Жоден роман не витримує конкуренції з потоком буденних сюжетів з життя простих українців. Я не пишу нічого художнього і взагалі сьогодні не мислю про літературу як про щось уявне, відірване від життя. Бо в української літератури сьогодні єдина функція – бути свідком, описувати долі, фіксувати злочини. Коли я написав про Максима, його рідні подякували за те, що таким чином пам’ять про нього житиме трохи довше, про його життя дізнаються більше людей. Література стає різновидом психотерапії, допомагає пережити найбільші втрати, даючи надію, що все це не марно, що нас почують. Це не порожні слова: за час війни, в умовах глибокої економічної кризи, тиражі українських книжок зросли вдвічі, а книжковий бізнес залишився одним із небагатьох прибуткових в країні. Це парадокс, але тільки на перший погляд – у час турбулентності й непевності людям потрібна книжка, культура, попит на неї зріс, бо вона про людей, про те, як зрозуміти самих себе, як прийняти долю. Бути письменником у цей час – почесно і надважко, бо література сьогодні не розважає, а допомагає й рятує. Хоча й створює певну небезпеку: якщо у вашій квартирі велика паперова бібліотека, то під час ракетного удару ваше житло згорить значно швидше за інші – пожежники можуть не встигнути. Та це не можна передбачити: за два роки війни ми навчилися, як уже було сказано, покладатися на долю й фатум. Ми звикли до смертей навколо і прийняли думку про можливість власної раптової смерті. Ми вже не так бурхливо реагуємо на страшні новини, наша емоційна шкіра стала товстішою. Або просто поступово відмерла, адже з кожним днем жаху, на який перетворилися наші життя, ми всі теж потроху й поволі вмирали. Відмирало людське, нормальне в нас. Жертвами війни стали всі – і ті, кого вона вбила, і ті, кому пощастило (поки що) вижити. За два роки ми звикли до війни і трагедій, почали вважати це новою нормальністю, буднями. І саме це найстрашніше. Українською: https://www.patreon.com/posts/za-dva-roki-vsi-99079985 Англійською: https://shorturl.at/fkMRU Бельгія (фламандською): https://www.standaard.be/cnt/dmf20240222_95572111 Болгарською: https://shorturl.at/osxJK Грецькою: https://t.ly/_5Oyy Литовською: https://t.ly/9tE9G Норвезькою: https://shorturl.at/bnvOZ Польською: https://shorturl.at/swEJW Португальською: https://cutt.ly/awNg8D9S Румунською: https://cutt.ly/owNg4e8C Сербською: https://www.politika.rs/#print Словацькою: https://t.ly/jMQD6 Словенською: https://t.ly/jJstb Угорською: https://shorturl.at/joOS6 Французькою: https://cutt.ly/twNg8nRf Шведською: https://20tal.se/aktuellt/tva-ar-av-krig-av-andrij-ljubka/
Show all...
За два роки війни всі ми частково померли | Andriy Lyubka

Get more from Andriy Lyubka on Patreon

9💔 2👍 1🙏 1
Sign in and get access to detailed information

We will reveal these treasures to you after authorization. We promise, it's fast!